Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

— Ти маєш піти трохи погомоніти з Дюрмером. Я боюся, він смертельно зненавидів мене за те, що я відсунув його від керівництва «Авангардом». Але це не моя провина. Я не міг відмовитися від пропозиції, яку зробили мені. Спробуй, будь ласка, донести це до його розуміння, заспокоїти його. Пасав... мені сказали, що він дуже настроєний проти мене.

Він спіткнувся, але цього разу не впав.

— Я сподіваюся, він забрав свій рукопис. Мені не до вподоби те, що він написав, — сказав Беркай.

Потім обернувся до Профітандьє:

— Але ви, добродію, я сподівався, що ви...

— О, не називайте мене добродієм... Я добре знаю, що прізвище в мене незручне й кумедне... Я візьму псевдонім, якщо писатиму.

— А чому ви нічого нам не запропонували?

— Бо в мене не було нічого напохваті.

Олів’є покинув своїх двох друзів, які почали розмову між собою, й підійшов до Едуара.

— Як люб’язно з вашого боку, що ви прийшли! Мені так хотілося з вами побачитись! Але я хотів би побачитися з вами де завгодно, тільки не тут... Сьогодні пополудні я дзвонив у ваші двері. Вам про це сказали? Я був у розпачі, що не зустрівся з вами і якби знав, де вас знайти...

Він був щасливий, що говорить із такою легкістю, згадуючи про той час, коли хвилювання не давало йому розтулити рота. Цю легкість він завдячував — на жаль! — банальності своїх слів і випитому спиртному. Едуар усвідомив це зі смутком у душі.

— Я був у вашої матері.

— Я про це довідався, коли повернувся, — сказав Олів’є, який вжахнувся від того, що Едуар звернувся до нього на «ви».

Чи сказати йому про це?

— То ви маєте намір жити в цьому оточенні? — запитав Едуар, дивлячись на нього пильним поглядом.

— О, я нікому не дозволю себе приборкати.

— Ви справді в це вірите?

Це було сказано серйозним, таким приязним, таким братським голосом... Олів’є відчув, що його впевненість похитнулася.

— Ви вважаєте, я припустився помилки, запізнавшися з цими людьми?

— Не з усіма, можливо. Але з декотрими безперечно, що так.