Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

Він нахилився до неї, пропонуючи вогонь. Вона розжувала кілька кришталиків.

— Але це лише цукерки, — сказала вона, дещо розчарована. — Я сподівалася, що це щось дуже міцне.

Розмовляючи з Пасаваном, вона всміхалася Бернарові, який залишився біля неї. Її очі світилися надзвичайним блиском цікавости. Бернар, який у темряві не міг її бачити, був тепер вражений її надвичайною схожістю з Лорою. Це було те саме чоло, ті самі губи... Щоправда її риси не дихали такою ангельською чарівністю, а її погляди розбуджували в його серці якусь тривогу. Трохи збентежений, він обернувся до Олів’є.

— Познайом мене зі своїм другом Беркаєм.

Він уже зустрічався з Беркаєм у Люксембурзі, проте ніколи з ним не розмовляв. Беркай, почуваючи себе трохи ніяково в цьому оточенні, куди його привів Олів’є і в якому, зі своєю сором’язливістю, він почував себе не у своїй тарілці, щоразу червонів, коли друг рекомендував його як одного з головних редакторів «Авангарду». А річ у тому, що алегорична поема, про яку він говорив Олів’є на початку нашої історії, мала бути опублікована на перших сторінках нового журналу, відразу після маніфесту.

— На тому місці, яке я зберігав для тебе, — сказав Олів’є Бернарові. — Я певен, ця поема сподобається тобі. Це один із найкращих творів, які ми маємо в журналі. І надзвичайно оригінальна річ!

Олів’є було приємніше хвалити друзів, аніж вислуховувати хвалу на свою адресу. Коли підійшов Бернар, Люсьєн Беркай підвівся. Він тримав чашку з кавою у руці так незграбно, що від хвилювання вилив половину її вмісту на свою камізельку. У цю мить поблизу почувся механічний голос Жаррі.

— Малий Беркай зараз отруїться, бо я підсипав отрути до його філіжанки.

Жаррі розважала сором’язливість Беркая, і він знаходив втіху в тому, щоб пантеличити його. Але Беркай не боявся Жаррі. Він стенув плечима й спокійно допив свою каву.

— Хто це? — запитав Бернар.

— Як? Ти не знаєш автора «Короля Убу»?

— Неможливо! То це Жаррі? А я прийняв його за служника.

— Ти помилився, — сказав Олів’є з певним невдоволенням у голосі, бо він пишався своїм близьким знайомством із цими великими людьми. — Придивися ліпше. Тобі не здається, що він надзвичайний?

— Він робить усе, щоб таким здаватися, — сказав Бернар, який у всьому полюбляв природність, проте високо цінував «Убу».

Жаррі був одягнений під клоуна, що виступає на іподромі, й усе в ньому дихало манірністю; а надто його манера розмовляти, якій наслідували кілька працівників «Аргонавтів», карбуючи кожен склад, вигадуючи чудернацькі слова, нещадно калічачи інші; але реально лише один Жаррі вмів видобувати з себе цей моторошний голос — без тембру, без тепла, без інтонації, без виразу.

— Коли його знаєш, то, запевняю тебе, він чарівний, — сказав Олів’є.

— Ліпше я його не знатиму. У нього лютий вигляд.

— Це входить у його жанр. Пасаван вважає, що в нього дуже лагідна душа. Але він жахливо багато випив сьогодні ввечері. Причому він не випив жодної краплі води, можеш мені повірити. І жодної краплі вина. Лише абсент та інші міцні трунки. Пасаван боїться, щоб він не утнув якоїсь занадто ексцентричної витівки.

Попри його бажання, ім’я Пасавана безперервно зривалося з його губів і тим упертіше, чим більше він хотів його обминути.

Роздратований тим, що не може контролювати самого себе, і ніби зацькований самим собою, він змінив тему розмови: