Сіддхартха

— Ти ж знаєш, любий, що я ще замолоду — тоді, як жили ми з тобою в покутників у лісі,— перестав вірити у вчення та вчителів і відвернувся від них. Такий я й лишився. Одначе відтоді я мав учителів багато. Довго я вчився в одної вродливої куртизанки; вчив мене і багатий купець та кілька гравців у кості. А якось моїм учителем став навіть один прочанин — учень Величного Будди: він сидів коло мене в лісі, поки я спав. Я повчився також і в нього і вдячний, дуже вдячний також і йому. Та найбільше навчився я тут, у цієї ось річки і в мого попередника, перевізника Васудеви. Він був дуже простий чоловік, той Васудева, не мислитель, але знав усе, що треба знати, і не згірш від Гаутами. Він був Досконалий, святий.

Сказав Говінда:

— І досі ти, о Сіддхартхо, полюбляєш, як здається мені, трохи поглузувати. Я тобі вірю і знаю, що ти не ступаєш у слід жодного вчителя. Та чи не набув ти сам коли й не вчення, то бодай певних думок, чи не набув ти досвіду й знань, що стали твоїми власними і помагають тобі в житті? Якби ти мені щось розповів про це, то вельми потішив би моє серце.

Відповів Сіддхартха:

— Це правда, мав я думки, і досвід — завше й всякчас. Іноді — якусь годину чи й цілий день — я відчував у собі знання так, як ото відчувають у серці життя. Небагато й траплялось тих думок, але пояснити тобі їх було б нелегко. Ось, любий Говіндо, одна із думок, які я набув: мудрість подарувати не можна. І якщо мудрець намагається її комусь подарувати, вона завжди обертається глупством.

— Ти жартуєш? — спитав Говінда.

— Я не жартую. Я кажу про те, що знайшов. Знання можна подарувати, а мудрість — ні. її можна знайти, нею можна жити, вона може до себе вабити, з нею можна робити чудо, але пояснити мудрість, навчити мудрості не можна. Це те, про що я, бувало, здогадувався ще хлопцем, те, що мене відштовхувало від учителів. І ще однієї думки дійшов я, Говіндо, яка тобі теж видасться жартом а чи й безглуздям. Але це — найкраща з моїх думок. Ось вона: протилежність кожної правди — теж правда! Це означає, що правду можна виразити й убрати в словесні шати тоді лиш, коли вона однобока. Однобоке все, що можна осягти думкою і сказати словами,— однобоке, половинчасте, позбавлене цілісності, завершеності, єдності. Коли Величний Гаутама проповідує вчення й говорить про світ, він мусить ділити його на сансару й нірвану, на оману і правду, на страждання й спасіння. Інакше й не можна; той, хто хоче навчати, іншого шляху не має. Одначе сам світ, усе суще навколо нас і в самих нас, ніколи не буває однобоке. Ніколи не буває просто людина чи просто діяння, цілком сансара чи цілком нірвана, ніколи людина не буває зовсім свята чи зовсім грішна. Так тільки здається, бо ми в полоні омани гадаємо, начебто час — це щось дійсне. Час не дійсний, Говіндо, у цьому я переконувався вже багато разів. А позаяк час не дійсний, то проміжок, що нібито є між світом і вічністю, між стражданням і насолодою, між злом і добром,— також омана!

— Як це? — перепитав Говінда злякано.

— Ти слухай добре, любий, слухай добре! Грішник, що ним є я і що ним є ти,— він грішник. Та колись він знов стане Брахмою, досягне нірвани, стане Буддою... А тепер ось поглянь: це «колись» — омана, всього лиш словесний блуд! Шлях грішника не веде його до буддиста, розвиток грішникові чужий, хоч уявити речі інакше мислення наше й не годне. Ні, у грішнику — вже тепер, сьогодні — чаїться майбутній Будда, майбутнє його усе вже тут, і ти маєш у ньому, грішникові, в собі, у кожній людині шанувати грядущого, можливого, прихованого Будду. Світ, друже Говіндо, не можна назвати недосконалим або таким, що повільно посувається до досконалості. Ні, він досконалий у кожнісінькій миті, кожен гріх несе в собі прощення, в кожному малюкові вже є старець, у кожному немовляті — смерть, у кожному вмирущому — вітає життя. Ніхто не спроможний побачити, чи багато пройшов хтось інший на своїм шляху; в розбійникові й у гравцеві в кості ховається Будда, у брахманові ховається розбійник. У глибокому самоспогляданні можна усунути час і окинути зором колишнє, суще й грядуще життя заразом, і тоді тут усе виявиться добрим, досконалим, усе виявиться Брахманом. Тому те, що є, мені видається добрим; смерть мені видається життям, гріх— святістю, розум — глупотою, і так і має бути, всьому потрібне лише моє схвалення, лише моя готовність, ласкава моя згода, і цё мене влаштовує, це ніколи мені не зашкодить. Я на власній йлоті й на власній душі відчув, що гріх мені дуже потрібен, потрібні плотські втіхи, потяг до статків, до марнолюбства, потрібен щонайганебніший відчай — потрібен для того, щоб навчитися долати в собі опір, щоб навчитися любити світ, щоб уже не порівнювати його з якимсь мною омріяним, мною уявленим світом, мною вигаданою окремою досконалістю, а приймати його таким, який він є, і любити його, й усією душею йому належати... Ось, о Говіндо, декотрі з думок, що прийшли мені на розум.

Сіддхартха нахилився, підняв із землі камінця, зважив його в руці.

— Оце,— мовив лукаво він,— камінець. А настане час, і він мабуть, зробиться землею, а з землі — рослиною, чи твариною, чи людиною. А колись я б сказав: «Цей камінець — просто собі камінець, він нічого не варт, він належить світові Майї. Та позаяк у коловороті перевтілень він може стати, либонь, і людиною, й духом, то я надаю ваги і йому». Отак, мабуть, я міркував би колись. Одначе тепер я міркую собі: «Цей камінець — камінець, але він і тварина, він і бог, він і Будда, я не шаную його й не люблю не через те, що колись він може стати тим чи тим, а через те, що він уже давно й завше всім цим є. І саме те, що він — камінець, що тепер, нині, він являється мені камінцем, саме тому я його люблю й бачу значення й смисл у кожному з його прожилок та заглиблень, у його жовтизні, в сіризні, у твердості, у звуці, що, його камінець видає, коли я ним по чомусь постукаю, у тому, яка суха чи волога його поверхня. 6 камінці, що, як візьмеш у руку, здаються на дотик олією або милом, а інші — мов листя, а ще інші — наче пісок, і кожен із них особливий і по-своєму вимовляє «Ом», і кожен із них — Брахман, але водночас і такою самою мірою він і камінець, а на дотик — як олія чи мило, і саме це мені до вподоби й здається чудом і гідним того, що перед ним схилялись... Але більш я про це, з твого дозволу, не говоритиму. Слова не йдуть на добро потаємному змістові; коли про щось скажеш, воно неодмінно й ту ж мить стає трохи іншим, трохи фальшивішим, трохи глупішим... Авжеж, і це теж дуже добре, це мені теж до вподоби, і я дуже згодний ще й ось із чим: у тому, що одному здається багатством і мудрістю, хтось інший завше вбачає глупство.

Мовчки слухав Говінда.

— Нащо ти розказав мені про камінець? — нерішуче спитав він згодом.

— Це вийшло в мене мимоволі. А може, я хотів сказати, що якраз люблю камінця, і річку, й усі ці речі, які ми бачимо і в яких можемо вчитися. Так, Говіндо, я можу полюбити камінця так само, як і дерево чи шматок кори. Це — речі, а речі можна любити. А от слів я любити не можу. Тим-то всілякі вчення для мене — ніщо, на дотик вони ні тверді, ні м’які, не мають кольору, запаху, смаку, не мають країв — слова, та й годі. І, може, це саме те, що не дає тобі знайти мир і спокій,— оці слова й слова... Бо й спасіння та доброчесність, сансара й нірвана — усе це тільки слова, Говіндо. Немає такої речі що була б нірваною; є лише слово «нірвана».

І промовив Говінда:

— Нірвана, друже,— не тільки слово. Це — думка.

— Може, й думка,— провадив Сіддхартха.— Скажу тобі правду, любий: між думками й словами великої різниці не бачу. Як бути щирим, то й думки я ставлю не дуже високо. Вище я ставлю речі. Ось тут, на оцім перевозі, приміром, жив один чоловік, мій попередник і вчитель, святий чоловік; багато років він просто вірив у річку, більше ні в що. Він завважив, що річка до нього звертається голосом, і в її голосу він учився, той голос виховував його і вчив, річка йому здавалася богом, і роками чоловік не здогадувавсь, що кожен вітрець, кожна хмарка, кожна пташка, кожна мурашка достоту така сама божественна, стільки ж знає і так само може повчити, як і ним шанована річка. Та коли цей святий пішов у ліси, він усе зрозумів, зрозумів більше за тебе й мене,— без учителів, без книжок, а лиш завдяки тому, що вірив у річку.

Озвався Говінда:

Але те, що ти називаєш «речі» — це щось дійсне, щось справжнє? Чи всього лиш ілюзія Майї, тільки видимість і омана? Оцей камінець, твоє дерево, річка — усе це дійсне?

— І це також,—- відповів Сіддхартха,—турбує мене не дуже. Видимість ці речі чи не видимість — байдуже; я ж бо теж така сама видимість, тож вони подібні до мене. Через це я їх так і люблю та шаную, що вони подібні до мене. Тим-то я можу їх полюбити. А ось і вчення, з-якого ти, о Говіндо, сміятимешся: любов — це, як на мене, найважливіше з-поміж усього. Побачити наскрізь світ, пояснити його, знехтувати ним — це, певно, клопіт великих мислителів. А для мене головне полягає ось у чому: бути в змозі любити світ, а не ним нехтувати, не ненавидіти його й себе, дивитися на нього, й на себе, й на всі створіння з любов’ю, захватом і шанобою.