Сіддхартха

Довго сидів він, дивлячись на її умиротворене вічним сном обличчя. Довго дививсь на її вуста — стомлені, простарілі, тоненькі, і спало йому на гадку, як він давно колись, ще навесні своїх літ, ці вуста прирівнював до щойно розламаної смокви. Довго сидів Сіддхартха, у бліде обличчя вглядаючись, у стомлені зморшки, і сповнювавсь її виглядом, і бачив уже, як лежить так і сам, і обличчя в нього таке саме бліде, таке саме згасле, і водночас бачив обличчя своє і її ще юним, бачив рожеві вуста й палкі очі, і його цілком пойняло відчуття теперішності й одночасності — відчуття вічності. Цієї години він глибоко, глибше, ніж будь-коли, усвідомив, що кожне життя незнищенне, що кожна мить вічна.

Він підвівся, і Васудева насипав йому рису. Але їсти Сіддхартха не став. Обидва старі постелили собі в повіточці, де стояла їхня коза, соломи, і Васудева ліг спати. А Сіддхартха вийшов надвір і до самого ранку сидів перед хижою — наслухаючи річку, відчуваючи, як його омиває минуле, як торкаються і огортають воднораз усі часи власного життя. Іноді він уставав, підходив до дверей хижі й прислухався, чи спить малий.

Рано-вранці, коли сонце ще не показалося, Васудева прийшов до товариша.

— Ти не спав,— сказав перевізник.

— Не спав, Васудево. Я сидів тут і слухав річку. Багато чого вона мені розказала, щедро сповнила душу думками цілющими — думками про єдність.

— Лихо спіткало тебе, Сіддхартхо, але, бачу, серце твоє не сповнила туга.

— Так, любий. Та й чого я маю тужити? Я, хто багатий був і щасливий, тепер став іще багатший, іще щасливіший! Я дістав подарунок — сина!

— Твоєму синові радий і я, Сіддхартхо. А тепер пора працювати, у нас багато роботи. Камала померла на тому самому ложі, де колись померла моя дружина. На тому самому пагорбі, де колись я розклав ватрище для дружини, ми розкладемо ватрище й для Камали.

Хлопчик ще спав, а вони вже розклали ватрище.

СИН

Понуро дивився заплаканий хлопчик, як матір ховають, понуро, з-під лоба він слухав Сіддхартху, що назвав його рідним сином і прихистив у Васудевиній хижі. Блідий сидів хлопчик цілими днями на пагорбі мертвих, не хотів їсти, не хотів нікого бачити, не хотів нічого знати, всіляк упирався долі.

Шкода було Сіддхартсі сина, він шанував жалобу малого й дав йому спокій. Він розумів, що хлопчик його не знав й не може любити як батька. Помалу Сіддхартсі робилося очевидно, що в своїх одинадцять років хлопчик уже розбещений, мамин пестунчик, він зріс у багатстві, звик до вишуканих страв, до м’якої постелі, привчився наказувати слугам. Розумів Сіддхартха, що пригнічений горем, розпещений хлопчик не зразу й не доброхіть призвичаїться до чужини й нужди. І він ні до чого малого не силував, дещо робив замість нього сам, завжди вибирав йому все найсмачніше. Сподівавсь, що помалу терпінням і ласкою все ж прихилить до себе сина.

Багатим і щасливим називав себе Сіддхартха, коли доля послала йому малого. Але час минав, а хлопець був такий самий чужий і похмурий, на вдачу він виявивсь гордий, примхливий, не бажав за холодну воду братись, не шанував старих, обривав у Васудевиному садку плоди; і Сіддхартха почав розуміти, що з сином до нього прийшло не щастя і спокій, а страждання і клопіт. Але він любив цього хлопчика, і страждання та клопіт, що принесла любов, йому були миліші, ніж щастя та радість без сина.

Відколи у хижі з’явивсь юний Сіддхартха, старі поділили між собою роботу. Васудева знов перебрав на себе самого обов’язки перевізника, а Сіддхартха, щоб бути ближче до сина, клопотався у господарстві та на городі.

Час минав, довгі місяці ждав Сіддхартха, що син зрозуміє його, що прийме любов, що, може, відповість на неї. Довгі місяці ждав і Васудева — ждав і мовчки спостерігав усе це. І якось, коли Сіддхартха-молодший своєю впертістю й примхами знов завдав батькові глибокої рани, розбивши йому обидві миски з рисом, увечері взяв Васудева товариша вбік і завів з ним розмову.

— Ти вже даруй,— сказав він,— але я хочу побалакати з тобою від щирого серця. Я ж бачу, любий, як ти страждаєш, бачу, як тобі тяжко. Син завдає тобі клопоту. Завдає хлопець клопоту і мені. Це пташеня звикло до іншого гніздечка, до іншого життя. Від багатства, від міста погнала його не відраза й пересит, як тебе,— він мусив покинути все те проти власної волі. Я питався у річки, о друже, питався багацько разів. Але річка тільки сміється — з мене сміється, сміється з мене і з тебе. Глупота наша річку просто дивує. Вода прагне до водила молодість прагне до молодості. Тут не те місце, де твій син зможе розвиватися. Поспитай річку сам, послухай її сам!

Засмучено дивився Сіддхартха в привітне товаришеве обличчя, в рясних зморшках якого постійно гніздилась веселість.

— Несила мені з ним розлучатись,— промовив Сіддхартха тихо, сором’язливо.— Дозволь мені, друже, почекати ще трохи! Я ж бо за нього борюся, я хочу любов’ю, терпінням, привітністю прихилити його до себе. Річка й до нього повинна колись озватись, він теж покликаний.

Усмішка у Васудеви потеплішала.

— Ну звісно, він теж покликаний, його теж дало вічне життя. Та чи знаємо ми, ти і я, до чого цей хлопець покликаний, до якого шляху, до яких діянь, до яких страждань? Немало йому доведеться страждати, серце ж бо в нього черстве і горде, страждання таким випадають чималі, багато вони помиляються, чинять багато неправедного, беруть на себе багато гріхів. Скажи мені, любий мій, чи ти виховуєш сина? Чи ти його силуєш? Чи б’єш? Чи караєш?