Сіддхартха

Сіддхартха не відповів. У руках він уже тримав сокиру й одразу заходився зрубувати бамбук, а Васудева[ почав зв’язувати перевеслами стовбури докупи. Потім вони попливли через річку, течія знесла їх далеко вниз, і на другому боці плота довелося волочити попід берегом угору.

— А нащо ти взяв із собою сокиру? — спитав Сіддхартха в товариша.

— Про всяк випадок — якщо весло з човна загубилося,— відповів Васудева.

Але Сіддхартха здогадався, про що подумав товариш. Він подумав, що хлопець, мабуть, викинув весло чи поламав, щоб зігнати злість і помститись, а також, щоб вони не пустилися за ним навздогінці.

Весла в човні й справді не було. Васудева показав на дно човна, всміхнувся й подививсь на товариша так, наче хотів промовити: «Невже ти не бачиш, що хоче сказати тобі син? Невже ти не бачиш, що він не хоче, щоб його наздоганяли? » Але вголос Васудева про це й словом не прохопився. Він мовчки заходивсь майструвати нове весло. А Сіддхартха попрощався й вирушив шукати втікача. Васудева не став стримувати товариша.

Довго блукав Сіддхартха лісом, поки збагнув, що нікого він тут не знайде. Або, міркував він, хлопець уже вийшов з лісу й прибився до міста, або, якщо він іще десь тут, від переслідувача однаково ховатиметься. Поміркувавши ще трохи, Сіддх:артха збагнув, що й сам не дуже турбується про сина, бо в глибині душі певен: хлопець і не пропав, і не загрожує йому в лісі небезпека. Та все ж таки Сіддхартха невтомно йшов і йшов — тепер уже не для того, щоб урятувати хлопця, а тому, що не міг не йти, йшов тільки для того, щоб, може, побачити сина ще раз. Так він дійшов до міста.

На широкій вулиці в передмісті Сіддхартха спинився біля входу до мальовничого гаю, що в давні часи належав Камалі. Тут Сіддхартха колись уперше побачив її в паланкіні. Минуле ожило в його серці, і він знов побачив себе перед цими ворітьми — голого, бородатого молодого саману з припорошеним пилюкою чубом. Довго стояв Сіддхартха, дивлячись крізь відчинені ворота в гай, де під крислатими деревами походжали в жовтих рясах ченці.

Довго стояв у задумі він, і перед зором його пропливали картини, і він наслухав історію свого життя. Довго стояв він і дививсь на ченців, і бачив не їх, а юного Сіддхартху, і бачив, як під високими деревами походжає юна Камала. Виразно бачив Сіддхартха себе, бачив, як його пригощає Камала, як він приймає перший її поцілунок, як спогорда, зневажливо згадує про свої брахманські часи, як гордо і спрагло починає мирське життя. Побачив Сіддхартха і Камасвамі, слуг побачив, бенкети, гравців у кості й музик, побачив Камалину співучу пташку у клітці, прожив тим життям іще раз, вдихнув сансару, став знову старим, стомленим, знов відчув відразу, знов відчув бажання себе погасити, знов перейнявсь раюванням від священного Ом.

Довго стояв Сіддхартха біля воріт до гаю й нарешті збагнув, що пригнало його сюди бажання безглузде, що сину він не поможе, що набиватись йому не має права. Глибоку, мов рана, любов до втікача відчував у серці Сіддхартха й воднораз усвідомлював, що цю рану-любов йому дано не для того, щоб її вередити, а щоб вона глибшала й розквітала.

І те, що рана-любов не глибшала й не розквітала, навіяло на Сіддхартху смуток. Там, де була заповітна мета, що привела його сюди, вслід за втікачем сином, зяяла тепер, сама порожнеча. Зажурено сів Сіддхартха на землю, відчуваючи, як у серці щось умирає, відчуваючи порожнечу й не бачачи вже ні розради, ні мети. Так він сидів, заглиблений у себе, й чекав. Цього він навчився в річки — цього одного: чекати, мати терпіння, слухати. Отож він сидів, прислухався, сидів у вуличній пилюзі, прислухався до серця, чув, як воно б’ється стомлено й сумовито, ждав голосу. Не одну годину просидів Сіддхартха — згорбившись, прислухаючись, і картини перед його зором уже не поставали, він поринав у порожнечу, поринав усе глибше й глибше, не розбираючи дороги. І коли рана в ньому почала пекти вогнем, він нечутно промовив «Ом», і це Ом сповнило все його єство. Ченці в гаю вже побачили Сіддхартху й, оскільки він сидів багато годин і його сивий чуб уже вкрила курява, один із них вийшов й поклав на землю перед ним дйа банани. Старий ченця не помітив.

Із цього заціпеніння Сіддхартху вивела чиясь рука, що торкнулась його плеча. Цей доторк, лагідний, несміливий, він упізнав одразу й прийшов до тями. Сіддхартха підвівсь і привітався з Васудевою, що прийшов сюди вслід за ним. Задивившись у погідне Васудевине обличчя, в невеличкі, мовби сповнені самим усміхом зморшки, у веселі очі, Сіддхартха всміхнувся й собі. Нарешті він уздрів на землі й два банани, узяв їх, дав одного перевізникові, а другого почав їсти сам. Потім мовчки вирушив з Васудевою назад до лісу й повернувся на перевіз. Жоден із них не говорив про те, що цього дня сталося, жоден не згадав хлопцевого ім’я, жоден і словом не обмовився про втечу малого, про рану. У хижі Сіддхартха ліг на своє ложе, згодом прийшов Васудева й приніс йому чашку кокосового молока. Але Сіддхартха вже спав.

ОМ

Довго ще ятрилася в ньому рана. Інколи Сіддхартсі доводилось перевозити через річку подорожнього з сином чи дочкою, і на жодного з таких він не міг дивитися без заздрощів, без того, щоб не подумати: «Стільки людей — сотні, тисячі мають це солодке щастя... Чом же його не маю я? Навіть лиходії, навіть розбійники і грабіжники мають дітей і люблять їх, і діти люблять батьків, тільки мене ніхто не любить...» Отак просто, так немудро міркував Сіддхартха, таким схожим на звичайних людей він став.

Інакше, ніж колись, дививсь він тепер на людей — уже не так зверхньо, не так спогорда, а тепліше, допитливо і співчутливо. Коли Сіддхартха перевозив через річку звичайних подорожніх — простих людей, торговців, воїнів, жінок,— то вони вже не здавалися йому такими чужими, як колись: Сіддхартха їх розумів, він розумів і поділяв їхнє життя, кероване не думками та поглядами, а тільки почуттями й бажаннями; він відчував себе таким самим, як вони. Він уже стояв на порозі довершеності й доношував у собі останню рану, проте йому здавалося, що звичайні ці люди — його брати; їхнє марнославство„ жадібність, сміховинна дріб’язковість — усе це вже не було для нього сміховинним, усе це стало йому зрозумілим, гідним любові, навіть поваги. Сліпа материнська любов до титини, безглузді, сліпі гордощі пихливого батька за єдиного свого синочка, сліпе, нестримне захоплення марнославної молодої жінки оздобами та завороженими чоловічими поглядами — усі ці потяги, всі ці прості, безглузді, але жахливо глибокі, жахливо живучі, жахливо вкоренілі пристрасті й похоті вже не були для Сіддхартхи дитячими забавками; він бачив що задля них люди живуть, бачив, що задля них люди зважуються на неосяжне, вирушають у мандри, розпалюють війни, страждають від неосяжного, перетерплюють неосяжне, і він ладен був їх за це любити, він бачив життя, бачив живе, незнищенне, бачив у всіх людських пристрастях, у всіх людських діяннях Брахмана. Ці люди в сліпій своїй вірності, у сліпій своїй моці й упертості гідні того, щоб їх любити і ними захоплюватись. Нічого їм не бракує, жодної переваги над ними не має той, хто знає і думає,— жодної, крім однієї дрібниці, крім зовсім невеличкої, одної-однісінької речі: усвідомлення, усвідомленої думки про єдність усього сущого. І бували години, коли Сіддхартху навіть брав сумнів, чи варто знанням цим, цією думкою так пишатись, чи не краще і йому "тати дитячою забавкою людей, що вміють думати,— звичайних людей, що вміють думати. В усьому іншому миряни були мудрецеві рівні, а нерідко навіть значно його перевершували, як ото, власне, й звірі в своєму затятому, несхитному прагненні чинити необхідне іноді можуть, здається, перевершувати людей.

Поволі розквітало, поволі визрівало в Сіддхартсі усвідомлення, певність того, що таке, власне, мудрість, у чому мета його тривалих шукань. Це було не що інше, як готовність душі, хист, нерозкрите мистецтво щомиті, в життєвому плині пройматися думкою єдності, відчувати єдність, дихати нею. Поволі це розквітало в Сіддхартсі, світило йому зі старечо-дитинного обличчя Васудеви — гармонія, певність вічної досконалості світу, усмішка, єдність.

Але рана ще ятрилася, тужно й гірко згадував Сіддхартха про сина, носив у серці любов і ніжність, давав болеві точити душу, вчиняв усі ті дурниці, на які здатна любов. Сам собою цей жар у ньому не гас.

І ось одного дня, коли рана в Сіддхартхи пекла особливо, він, гнаний тугою, переправився через ріку, вийшов із човна й зібрався до міста, щоб розшукати сина. Пора стояла суха, річка несла свої води плавно, тихо, але голос її лунав якось дивно: вона сміялася! Так, сумніву не було, річка сміялася. Сміялася дзвінко й чисто, сміялася зі старого перевізника. Сіддхартха став, нахиливсь до води, щоб прислухатись ближче, і в тихоплинній гладіні побачив своє обличчя. І в цьому його відображенні було щось таке, що збудило у ньому спогади — щось забуте. Сіддхартха напружив пам’ять і зрозумів: це обличчя у воді схоже на інше обличчя, яке він колись знав, любив і якого боявся. Воно було схоже на обличчя його батька, брахмана. І пригадав Сіддхартха, як колись давно, ще юнаком, примусив батька відпустити його до покутників, пригадав, як із батьком прощався, як вирушив з дому й ніколи вже туди не повернувся. Чи не страждав через нього й батько так само, як він, Сіддхартха, страждає тепер через сина? Може, батько давно вже помер, помер на самоті, так і не побачивши сина? Чи не жде така сама доля і його, Сіддхартху? Чи це не іронія, не дивовиж, не безглуздя — оце повторення, оце кружеляння у фатальному коловороті?

Річка сміялася. Так, це правда, повертається все, ща до кінця не вистраждано і не погашено, ті самі страждання дають про себе знати знов і знов. І Сіддхартха ступив у човен і поплив до хижі назад, осміяний річкою, про батька й про сина міркуючи, у незлагоді сам із собою, ладен упасти в розпач, ладен ось-ось зареготати разом із річкою з себе і з цілого світу. Ох, ще не розквітла рана-любов, ще серце впиралося долі, зі страждань йога ще не засяяла радість і перемога. Одначе надія вже зринула в ньому, й коли він повернувся до хижі, то відчув нездоланне бажання звіритись Васудеві, все йому пояснити, все йому розказати, цьому майстрові слухати.

Васудева сидів у хижі й плів кошика. Човном він тепер не плавав, очі в нього були вже не ті, і не тільки очі а й руки теж. Тільки обличчя його так само цвіло, променилося радістю, веселе було й доброзичливе.

Сіддхартха сів біля старця й неквапно почав розмову. Казав він про те, про що вони доти ніколи не говорили,— як вирушив був тоді, першого разу, до міста, про пекучу рану, про те, як заздрив щасливим батькам, як усвідомив усю безглуздість таких бажань, як марно їм упирався. Про все розповідав Сіддхартха, все він міг сказати, навіть про найнестерпніше, про все можна було сказати, все можна було пояснити. Він змалював свою рану-любов, згадав і про втечу вранці, про те, як переправився через річку — мов хлопчик-втікач, що надумав помандрувати до міста; згадав, як сміялася річка...