Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Чекай «швидкої», — каже Голос номер один. — Постарайся не рухатися. Ти втратив багато крові, можуть бути внутрішні ушкодження.

І він виходить. Каллаген лежить на підлозі вдихаючи запахи відбілювача, порошку і приємний аромат пом’якшувача для білизни. «Ви перете чи ми перемо — різниці немає, — думає він. — Головне, що все чисто». Його яйця ниють і набрякають. Щелепа теж болить і теж розпухає. Шкіра на обличчі натягується, бо плоть під нею збільшується. Він лежить, чекаючи на «швидку» й життя чи на повернення Братів Гітлера і смерть. На леді чи тигра. На Діанин скарб чи смертоносну змію. Час тягнеться нескінченно довго, і врешті-решт запорошену підлогу заливають спалахи червоного світла, і він розуміє, що цього разу це леді. Цього разу це скарб.

Цього разу — життя.

— Отак, — підсумував Каллаген, — я і потрапив у палату номер 577 тієї самої лікарні тієї ж ночі.

— Ти серйозно? — Сюзаннині очі стали круглими від подиву.

— Серйозно, як серцевий напад. Ровен Маґрудер помер, мене мало не замордували, а в лікарні поклали на те саме ліжко, де лежав він. Напевно, їм вистачило часу лише на те, щоб перестелити його. І поки не прийшла медсестра з морфіновим візком і не відключила мене, я лежав і думав, чи, бува, не навідається до мене Ровенова сестра, щоб довершити те, що почали Брати Гітлера. Але чому вас дивують такі речі? В обох наших історіях чимало дивних збігів. Ви не замислювалися над подібністю назви «Калья» й мого прізвища?

— Замислювалися, — відповів Едді.

— Що було далі? — спитав Роланд.

Каллаген посміхнувся, і Роланд побачив, що дві половини його обличчя не зовсім симетричні. Не дивно, адже йому зламали щелепу.

— Улюблене питання всіх оповідачів, Роланде. Але треба мені прискоритися, інакше нам і ночі не вистачить. Все одно найважливіше, те, що вам справді треба почути, наприкінці.

«Це тобі так здається», — подумав Роланд. І не здивувався б, якби йому сказали, що всім трьом його друзям спала та сама думка, хіба що в трохи різних формах.

— Тиждень я пролежав у лікарні. Коли мене виписали, то відправили до реабілітаційки у Квінзі. Перша клініка, яку мені запропонували, була на Мангеттені, набагато ближче, але вона асоціювалася з «Домівкою» — інколи ми відправляли туди людей. Я боявся, що там мене можуть знову навідати Брати Гітлера.

— І що, навідали? — спитала Сюзанна.

— Ні. Той день, коли я приходив до Ровена в палату номер п'ятсот сімдесят сім лікарні «Ріверсайд», а потім і сам у ній опинився… то було дев'ятнадцяте травня вісімдесят першого року. До Квінза я поїхав у фургоні з трьома чи чотирма іншими чоловіками, що мали незначні травми, двадцять п'ятого травня. За шість днів, якраз перед тим, як я виписався й знову вирушив у дорогу, я побачив статтю в «Пост». Вона була на початку газети, але не на першій сторінці. «НА КОНІ-АЙЛЕНДІ ЗНАЙДЕНО ДВОХ ЗАСТРЕЛЕНИХ ЧОЛОВІКІВ, — мовилося в заголовку. — ПОЛІЦІЯ ВВАЖАЄ, ЩО ЦЕ СПРАВА РУК ГАНГСТЕРІВ». Тому що обличчя й руки жертв спалили кислотою. Незважаючи на це, поліції вдалося встановити їхні особи: Нортон Рендольф і Вільям Ґартон, обидва з Брукліну. В статті були фотографії. Знімки для кримінальної справи — в обох було бурхливе минуле. Так, то були мої хлопці. Джордж і Ленні.

— Думаєте, до них добралися люди закону? — спитав Джейк.

— Так. Розплата не забарилася.

— А в газетах писалося, що то Брати Гітлера? — поцікавився Едді. — Бо коли я підростав, ми все ще лякали один одного тими чуваками.

— У таблоїдах обговорювали таку можливість, — кивнув Каллаген. — Я впевнений, що в душі журналісти, які писали про вбивства, скоєні Братами Гітлера, й завдані каліцтва, знали, що ними були Рендольф і Ґартон, бо опісля не трапилося нічого подібного, крім хіба що пари слабеньких спроб імітації. Але «жовта» преса не хотіла вбивати бабая, бо бабай продавав їм газети.

— Блін, — сказав Едді. — Ти таки побував на війнах.

— Ви ще не чули останнього акту, — попередив Каллаген. — Це щось.