Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Коли що сталося? — спитала Сюзанна.

Але відповів їй Джейк Чемберз. Він знав, був єдиним з-поміж них усіх, хто міг це знати. Зрештою, з ним теж це сталося.

— Коли ви померли, — сказав Джейк.

— Саме так, — кивнув Каллаген, анітрохи не здивувавшись, так, наче йшлося про рис чи про те, що Енді працював на антиномній енергії. — Коли я помер. Роланде, зробиш мені самокрутку? Здається, мені потрібне щось трохи міцніше за яблучний сидр.

У «Маяку» є давня традиція, що тягнеться… ого, вже цілих чотири роки (притулок «Маяк» існує всього п’ять). Це День подяки в спортзалі школи Імені Господнього на вулиці Вест-Конгрес. Купка алкоголіків прикрашає залу помаранчевим і коричневим гофрованим папером, картонними індичками, пластмасовими фруктами й овочами. Словом, американськими жнив’яними амулетами. Щоб тебе взяли у прикрашальним, треба щонайменше два тижні не пити. Також (Ворд Гакмен, Ел Макковен і Дон Каллаген вирішили це одностайно) на цю подію не допускають п’яних, хай як довго вони утримувалися від спиртного.

У День індички десь сотня добірних детройтських алкашів, нарколиг і напівбожевільних бомжів збираються в школі Імені Господнього на чудову вечерю: індичка, бульба, все, як належить. Вони розсідаються за дюжиною столів у центрі баскетбольного майданчика (під ніжки столів підкладають повсть, і гості їдять у шкарпетках, без взуття). Перш ніж налетіти на їжу (це частина звичаю), кожному дають змогу («Народ, не довше десяти секунд, бо я вас перерву», — попереджає Ел) назвати щось одне, за що він вдячний. Так, тому що це День подяки, а ще тому, що один з основних принципів програми «Анонімні алкоголіки» полягає в тому, що вдячний п’яниця не напивається, а вдячний наркоман не ширяється.

Подяка просувається швидко, а що Каллаген просто сидить і ні про що особливо не думає, то коли підходить його черга, він мало не бовкає дурницю, яка могла б накликати на нього неприємності. Щонайменше йому почепили б ярлик людини з дивним почуттям гумору.

«Я вдячний, що я не…» — починає він, потім усвідомлює, що саме збирається сказати, і прикушує язика. Вони всі дивляться на нього вичікувально, чоловіки з неголеними щоками, опухлі жінки з обвислим волоссям, довкола всіх витає брудне амбре станції підземки — запах вулиці. Деякі вже називають його Фадда. Звідки вони знають? Як могли дізнатися? І як би почувалися, коли б знали, який мороз продирає його по шкірі, коли він це чує? Як це змушує його згадувати про Братів Гітлера і солодкий дитячий запах пом’якшувача для білизни? Але вони дивляться на нього. «Клієнти». Ворд і Ел також дивляться.

— Я вдячний, що сьогодні не пив і не приймав наркотиків, — каже він, вдаючись до старого перевіреного засобу. (За це можна дякувати вічно). Вони бурмочуть на знак схвалення, чоловік, що сидить поряд із Каллагеном, розповідає, який він вдячний за те, що його сестра дозволила йому побути з ними на Різдво. І ніхто навіть не здогадується, як близько Каллаген був від того, щоб сказати: «Я вдячний, що вже давно не бачив вампірів третього типу й оголошень про зниклих домашніх тварин».

Він думає: це сталося тому, що Бог прийняв його назад, принаймні на випробний термін, і силу укусу Барлоу нарешті скасовано. Інакше кажучи, він думає, що втратив прокляття бачити. Але він не пробує зайти до церкви, щоб перевірити це. Спортзалу школи Імені Господнього йому цілком достатньо, і на тому спасибі. Йому ні разу не спадає на думку — принаймні свідомо, — що вони хочуть надійніше накинути на нього сітку, щоб цього разу він уже напевно не виборсався. Врешті-решт Каллаген збагне: хоч до них і повільно доходить, але доходить.

Потім, на початку грудня, Ворд Гакмен отримує листа з розряду «мрія всього життя».

— Доне, в нас буде раннє Різдво! Ел, ви маєте це побачити! — Переможно махаючи листом. — Якщо правильно розіграємо карти, хлопці, то наступного року зможемо розслабитися.

Ел Макковен бере в нього листа, читає, і його вираз стриманості й обережності поволі тане. На ту мить, коли він передає листа Донові, його усмішка розтягується до вух.

Лист від корпорації, що має офіси в Нью-Йорку, Чикаго, Детройті, Денвері, Лос-Анджелесі й Сан-Франциско. Його надруковано на такому розкішному ганчір’яному папері, що хочеться пришити його до сорочки з виворотного боку й носити, весь час відчуваючи шкірою. У листі йдеться про те, що корпорація планує виділити двадцять мільйонів доларів двадцяти доброчинним організаціям в Сполучених Штатах, тобто кожній по мільйону. Зробити це корпорація має до кінця календарного 1983 року. Серед потенційних одержувачів — безкоштовні їдальні, притулки, дві клініки для бідних і програма перевірки на СНІД у Спокейні. Одним із притулків, що отримають допомогу, є «Маяк». Підписано Річардом П. Сейром, виконавчим віце-президентом, Детройт. Усе виглядає досить солідно, і те, що їх трьох запросили до офісу корпорації в Детройті, щоб обговорити цей дарунок, теж викликає довіру. Дата зустрічі — яка стане днем смерті Доналда Каллагена, — 19 грудня 1983-го. Понеділок.

У «шапці» листа є назва — КОРПОРАЦІЯ «СОМБРА».

— І ти поїхав, — сказав Роланд.

— Ми всі поїхали. Якби запрошення було лише для мене самого, я б нізащо не повірив. Але оскільки кликали нас трьох… щоб вручити мільйон доларів… ви хоч уявляєте, що таке було мільйон доларів для такої нічліжки, як «Домівка» чи «Маяк»? Особливо за часів Рейгана.

Почувши це, Сюзанна сіпнулася. Едді глянув на неї відверто переможним поглядом. Каллаген хотів було спитати, що означає ця німа сцена, але Роланд уже крутив пальцем, підганяючи, бо було вже справді пізно. Майже північ. Але ніхто з Роландового ка-тету не хотів спати. Всі погляди було прикуто до панотця, всі ловили кожне його слово.

— Ось до чого я дійшов у своїх роздумах, — сказав Каллаген, нахиляючись уперед. — Між вампірами й людьми закону існував зв'язок. Думаю, якщо його простежити, то корені знайдуться в темній землі. В Краї грому.

— Не сумніваюся, — кивнув Роланд. Його блакитні очі на блідому і змученому обличчі спалахнули вогнем.