Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Стрільцю, ваша компанія починає мене лякати.

Роланд лише зробив свій улюблений жест пальцями: продовжуй, друже.

— Я вирішив з'їсти гамбургер в пам'ять про давні часи, — повів далі Каллаген. — А поки їв, зрозумів, що не хочу залишати Нью-Йорк, не зазирнувши востаннє всередину «Домівки» через вікно на фасаді. Я міг би стати на протилежному боці вулиці, як у ті часи, коли вештався там після смерті Лупе. Чом би й ні? Раніше мене ніколи там не помічали. Ні вампіри, ні люди закону. — Він обвів своїх слухачів поглядом. — Не можу зараз сказати, чи справді я так вважав, чи то була якась досконала самогубча гра розуму. Я можу згадати багато своїх відчуттів того вечора, що казав і як думав, але не це.

Хай там як, але до «Домівки» я так і не дійшов. Розплатившись за гамбургер, я рушив у бік Другої авеню. «Домівка» була на розі Першої та Сорок сьомої, але я не хотів іти навпростець, тож вирішив піти до перехрестя Першої та Сорок шостої.

— А чому не Сорок восьмої? — тихо спитав Едді. — Ти міг би повернути на Сорок восьму, так було б швидше. Не довелося б зайвий квартал проходити.

Каллаген замислився над питанням, потім похитав головою.

— Якщо причина й була, я вже не пригадую.

— Причина була, — сказала Сюзанна. — Ти хотів пройти повз пустир.

— Нащо мені…

— А нащо людям проходити повз пекарню, коли з печі виймають пончики? — спитав Едді. — Деякі речі просто приємно робити, та й усе.

Каллаген сприйняв це з сумнівом, потім стенув плечима.

— Якщо ти так вважаєш…

— Вважаю, сей.

— Хай там як, я йшов вулицею й сьорбав пиво з другої банки. Я вже майже дійшов до рогу Другої й Сорок шостої, коли…

— А що там було? — перебив допитливий Джейк. — Що стояло на тому розі у вісімдесят першому?

— Я не… — почав Каллаген і раптово замовк. — Паркан, — сказав він. — Доволі високий. Десять чи дванадцять футів заввишки.

— Не той, через який ми перелазили, — сказав Едді до Роланда. — Хіба що він сам виріс на п'ять футів.

— Там було щось намальовано, — згадав Каллаген. — Це я точно пам'ятаю. Якийсь вуличний живопис, але я не міг роздивитися, бо ліхтарі на тому розі не світили. Зненацька я подумав, що це неправильно. Якийсь тривожний сигнал зазвучав у голові. Правду кажучи, дуже подібний до того, що викликав до Ровенової палати всіх тих людей. Раптом я перестав вірити в те, що перебуваю саме там, де я є. То було безглуздя. Але водночас я думаю…

Водночас він думає: «Нічого страшного, просто пара лампочок перегоріла, от і все, якби поблизу були упирі, ти б їх бачив, а якби люди закону, почув би передзвін, відчув би запах пекучої цибулі й розжареного металу». Попри це, він вирішує якнайшвидше забиратися з цього району. З дзвіночками чи без них, кожен нерв у його тілі зненацька проступає на шкірі, коле й пече вогнем.

Він повертається і бачить позаду себе двох чоловіків. На декілька секунд вони тетеріють від його різкої зміни напряму, тож він, напевно, міг би проскочити між ними, як пристаркуватий нападник в американському футболі, й побігти назад Другою авеню. Але він теж здивований, і наступні кілька секунд вони втрьох просто стоять і дивляться один на одного.