Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Почуваючись, наче уві сні, Каллаген іде, щоб подивитися на все, що лишилося від упиря. Лупе Дельґадо з заплющеними очима й закинутою назад головою стоїть біля стіни, досі занурений у сон, який наслав на нього упир. По його шиї стікають униз дві маленькі незначні цівки крові.

Каллаген дивиться на одяг. Краватку досі зав'язано. Сорочка досі в костюмному піджаку і заправлена в костюмні штани. Він знає, що як розстебнути ширінку, то під нею буде білизна. Він піднімає рукав піджака, щоб упевнитися, що він порожній не лише на вигляд, ай на дотик, і звідти вивалюється вампірів годинник. Він цокається об землю біля персня.

Ще там є волосся. І зуби, деякі з пломбами. Від решти містера Портфель-Марк-Крос не лишилося й сліду.

Каллаген збирає одяг. Елтон Джон все ще співає «Хтось врятував мені життя сьогодні», але, мабуть, це не дивно. Та пісня досить довга, чотири хвилини, не менше. Він надягає годинника собі на зап'ястя, а персня собі на пальця, на тимчасове зберігання. Одяг відносить усередину, проходячи повз Лупе. Той досі в трансі. Але отвори на його шиї, не більші за сліди від уколів шпилькою, вже зникають.

Якимось дивом на кухні нікого нема. Ліворуч двері з написом «КОМОРА». За нею короткий коридорчик, обабіч якого тягнуться різні відсіки. Всі вони для захисту від крадіжок закриті дверцятами з важкої металевої сітки. З одного боку консерви, з іншого бакалія. Потім одяг. В одному відділенні сорочки, у другому штани. Сукні й спідниці в наступному. Пальта теж окремо. У самому кінці коридорчика стоїть стара гардеробна шафа з написом «РІЗНЕ». Каллаген знаходить гаманець упиря й кладе його собі в кишеню, до свого гаманця. З двома гаманцями кишеня виглядає надміру розпухлою. Потім він відмикає шафу і вкидає туди вампірові речі, не розбираючи їх. Це легше, ніж спробувати їх посортувати, хоча він підозрює, що білизна, коли її знайдуть у штанах, викличе нарікання. Бо в «Домівці» ношену білизну не приймають.

— «Нехай ми обслуговуємо низи суспільства, — сказав йому якось Ровен Маґрудер, — але в нас є свої принципи».

Та зараз не до принципів. Зараз треба подумати, що робити з волоссям і зубами вампіра. З його годинником, перснем, гаманцем… і Господи, його портфелем і черевиками! Вони ж досі там!

. «Не нахабній і не скаржся, — каже він сам собі. — Адже дев'яносто п'ять відсотків упиря зникло, просто слушної миті розчинилося в повітрі, як чудовисько в останні хвилини фільму жахів. Досі Господь був на твоєму боці — хотілося б вірити, що Господь, — тож навіть не думай скаржитися».

Та він і не скаржиться. Збирає волосся, зуби, портфель, відносить їх туди, де кінчається завулок, ступаючи в калюжі, й перекидає через паркан. Після хвилини роздумів туди ж летять годинник, гаманець і перстень. Перстень ніяк не хоче зніматися з пальця, і Каллаген мало не впадає у паніку, але зрештою він приєднується дo решти речей — дзінь. Усе це не залишиться без господаря. Це ж Нью-Йорк. Він повертається до Лупе й бачить черевики. Вони надто гарні, щоб їх викидати, — їх ще можна носити роками. Він піднімає їх і несе двома пальцями правої руки на кухню. Так він і стоїть з ними коло плити, коли знадвору заходить Лупе.

«Доне? — каже він. У нього трохи хрипкий голос, голос людини, яка щойно прокинулася від міцного сну. Тон трохи здивований. Він показує на черевики, що висять на складених гачком Каллагенових пальцях. — Ти збираєшся кинути їх у рагу?»

«А що, гарна думка — вони могли би позитивно вплинути на смак. Ні, покладу в комору», — каже Каллаген. Його самого вражає, наскільки спокійно звучить його голос. А серце! Б'ється з чудовою регулярною швидкістю шістдесят чи сімдесят ударів за хвилину. — Хтось залишив їх біля чорного входу. А ти що робив?

Лупе всміхається йому, а коли він усміхається, то стає ще гарнішим.

«Надворі, виходив покурити. Там так добре, що навіть повертатися не хотілося. А ти хіба не бачив мене?»

«Бачив, — відповідає Каллаген. — Та мені здалося, що ти весь у своїх думках, тож я не хотів тебе тривожити. Відчини, будь ласка, двері комори».

Лупе прочиняє двері.

«Незлецька пара, — каже він. — „Баллі“. Хто ж це такий крутий лишає такі черевики для п'яниць?»

«Мабуть, комусь не підійшли», — відказує Каллаген. І чує передзвін, ту отруйну солодкість, і міцно зціплює зуби від звуку. Світ на мить стає хистким і розмитим. «Не зараз, — думає він. — Тільки не зараз».

Це не молитва (останнім часом він дуже мало молиться), але, мабуть, хтось таки його чує, бо дзвіночки стихають. Світ перестає ряхтіти. В сусідній кімнаті хтось волає, вимагаючи вечері. Ще хтось матюкається. Стара, як світ, пісня. А йому хочеться випити. Це теж як завжди, з тією тільки різницею, що бажання зараз сильніше, ніж будь-коли. Він весь час думає про те, яким було відчуття, коли рука стискала гумове руків'я. Про вагу сокирки. Про звук, з яким вона ввійшла в череп. І в роті знову виникає присмак. Мертвий смак крові Барлоу. Він теж. Що сказав упир на кухні Петрі, коли зламав розп'яття, яке подарувала йому мати? Що сумно бачити, як віра підводить людину.

«Піду сьогодні на збори анонімних алкоголіків», — думає він, зв'язуючи черевики «Баллі» резинкою і кидаючи їх до решти взуття. Часом збори йому допомагають. Він ніколи не каже: «Мене звати Дон, я алкоголік», але інколи йому легшає.

Лупе стоїть просто в нього за спиною, тож коли Каллаген обертається, то від несподіванки тихо охкає.