Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Вона поставила чашки на стіл, присіла в реверансі й поглянула на нього несміливо і серйозно водночас.

— Я зроду не бачила, щоб так гарно витанцьовували танець рису, сей.

Роланд криво посміхнувся.

— За те нині й розплачуюся.

— Я тобі допоможу, — сказала вона. — В мене є котяча олія, це те, що треба. Вона зніме біль, а потім і кульгання. Можеш спитати в панотця.

Роланд глянув на Каллагена, і той кивнув.

— Тоді я пристаю на твою пропозицію. Дякую-сей.

Вона знову зробила реверанс і вийшла.

— Мені потрібна карта Кальї, — сказав Роланд, коли вони лишилися самі. — Не обов'язково, щоб то був витвір мистецтва, але вона має бути точною і з правильним мірилом. Ти можеш намалювати її для мене?

— Аж ніяк, — спокійно відказав Каллаген. — Я можу намалювати карикатуру, але зробити карту, яка б завела вас хоча б до річки, не зможу, навіть якщо ти приставиш мені до скроні револьвера. Ну нема в мене такого хисту. Але я знаю одну парочку, яка може стати в пригоді. — Він підвищив голос. — Розаліто! Розі! Ходи-но на хвильку сюди!

За двадцять хвилин сухі пальці Розаліти міцно стиснули Роландову руку. Вона повела його в комору для харчів і зачинила двері.

— Зніми штани, прошу, — сказала вона. — І не соромся. Не думаю, що я побачу там щось нове. Хіба що в Ґілеаді та Внутрішній Дузі чоловіки мають якусь іншу будову тіла.

— Навряд, — похитав головою Роланд і спустив штани.

Сонце вже зійшло, але Едді з Сюзанною досі спали. Роланд не хотів їх будити. Попереду на них чекало ще багато ранків, коли треба буде вставати вдосвіта (а засинати, мабуть, пізно вночі), але цього ранку нехай уповні відчують насолоду від даху над головою, пухової перини на ліжку і рідкісних миттєвостей усамітнення, які вони могли собі дозволити, бо від решти світу їх зараз відділяли двері.

Розаліта з флаконом світлої маслянистої рідини в руці, присвиснувши, втягнула повітря над повною нижньою губою. Глянула на Роландове праве коліно, потім торкнулася його правого стегна лівою рукою. Хоч дотик був ніжним, він здригнувся від болю.

Вона підвела на нього погляд своїх карих очей, таких темних, що вони здавалися майже чорними.

— Це не ревматизм. Це артрит. Того штибу, що швидко розходиться тілом.

— Еге ж. Там, звідки я родом, його називають сухим крутієм. Але ні слова про це, ні панотцеві, ні моїм друзям.

Темні очі дивилися на нього невідривно.

— Таке ти не зможеш довго тримати в таємниці.