Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Едді спав і не бачив снів. А за вікном, під покровом ночі, місяць сів, і світ пограниччя поволі, як старий майже мертвий годинник, крутив свої стрілки, наближаючись до ранку.

Розділ II

СУХИЙ КРУТІЙ

Роланд прокинувся за годину до світання, після чергового кошмару, в якому він бачив Єрихонський пагорб. Ріг. Щось там було про ріг Артура Ельда. Поряд спав Старий. Його обличчя було насупленим, наче він теж переживав уві сні якесь своє страхіття. Широке чоло перетинала зигзагоподібна зморшка, розламуючи навпіл викарбуваного на шкірі хреста.

Але Роланда розбудило не видиво рога, що вислизнув із Катбертових пальців, коли його давній друг упав. Він прокинувся від болю. Жорстокий біль охопив тіло стрільця від стегон до щиколоток. Біль яскравими палаючими кружалами пропливав перед його очима. Так він розплачувався за вчорашню браваду. Якби то був лише біль від надміру зусиль, стрілець би навіть не звернув на нього уваги. Але річ була не лише в тому, що він надто захопився танцем комали. То також не був ревматизм, у чому він переконував себе ці останні кілька місяців, — неуникний спосіб пристосовування тіла до вологої осінньої погоди. Він не був сліпим і бачив, як набрякли його щиколотки, особливо права. Таке саме потовщення помітив у колінах. І хоч стегна на дотик ще здавалися нормальними, під шкірою правого він уже відчував певні зміни. Ні, це не ревматизм, від якого так потерпав упродовж останнього року свого життя Корт, змушений у дощові дні лишатися вдома й грітися коло каміна. То було щось гірше. Артрит, до того ж у його найпаскуднішому прояві — сухому. Невдовзі він дістанеться рук. Якби хвороба вдовольнилася однією правою рукою, Роланд би радо віддав її на поталу. Відколи потвори відкусили йому два пальці, він навчився вправно обходитися з нею, але, звісно, не так, як раніше. Та хвороби не так легко надурити. Їх не можна було умилостивити жертвами. Артрит нападав, коли йому заманеться, й відпускав так само за власним бажанням.

«Можливо, в мене є ще рік, — міркував він, лежачи в ліжку біля сплячого священика зі світу Едді, Сюзанни й Джейка. — Чи навіть два».

Ні, не два. Ймовірно, навіть року немає. Як там іноді казав Едді? Годі себе дурити. В арсеналі Едді було чимало приказок з його світу, але ця була особливо влучною. Відповідною.

Звісно, він не зречеться вежі, якщо Старий Викручувач Кісток відніме в нього здатність стріляти, сідлати коня, знімати шкури, навіть найпростіше — рубати дрова для багаття. Ні, він піде до кінця. Але водночас його не надто тішила перспектива залежати від друзів, їхати в сідлі за чиєюсь спиною чи бути прив'язаним віжками до луки власного сідла, коли він більше не в змозі буде за неї триматися. Він стане тягарем, якорем, який вони не зможуть підняти, якщо доведеться швидко плисти під вітрилом.

Якщо до цього дійде, я накладу на себе руки.

Але він цього не зробить. У цьому вся правда. Годі себе дурити.

Знову згадався Едді. Йому слід негайно поговорити з Едді про Сюзанну. Саме з цією думкою він прокинувся. І, напевно, вона була варта того болю. Розмова буде нелегкою, але її не уникнути. Час уже Едді дізнатися про Мію. Тут, у містечку (власне, в будинку), їй буде важче непомітно вислизати, але все одно вона муситиме це робити. Сперечатися з потребами своєї дитини й вимогами власного тіла вона могла не більше, ніж Роланд — з яскравими кільцями болю, що охоплювали його праве стегно, коліно й обидві щиколотки, але поки що милостиво оминали його спритні руки. Якщо Едді не попередити, можуть виникнути жахливі проблеми. А їм вони не потрібні. Зайві клопоти зараз можуть обернутися для них смертельними.

Роланд лежав у ліжку, здригаючись від болю, й дивився, як світлішає небо. І стривожено помітив, що світло зорі вже розквітало не зовсім на сході. Тепер воно трохи змістилося на південь.

Схід сонця теж дрейфував.

Хатня робітниця, Розаліта Муньйос, була гожа з лиця жінка років сорока. Побачивши, як заходить Роланд, вона сказала:

— Одна чашка кави, і ти йдеш зі мною.

І вона пішла до плити взяти чайник. Каллаген глянув на Роланда. Едді з Сюзанною ще не виходили, тож на кухні вони були самі.

— Тобі недобре?

— Пусте, це лише ревматизм, — відповів Роланд. — Кара всієї моєї родини по батьковій лінії. До полудня минеться, якщо день буде ясний і сухий.

— Що таке ревматизм, я знаю, — співчутливо промовив Каллаген. — Дякуй Богові, що нічого гіршого.

— Я й дякую. — І до Розаліти, яка принесла важкі кухлі, в яких парувала кава: — І тобі дякую.