Розділ «19    99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ»

— Іноді з’являються голоси, — промовляє він. — Чому б тобі це не сказати?

І сміється:

— Здається, я щойно сказав.

Він чує стукіт кігтів об підлогу в коридорі, і в двері кабінету просовується довгий писок Марлоу. Він з породи вельських корґі, куцолапий, з довгими вухами, уже старенький, зі своїми болячками, не кажучи вже про око, яке йому торік видалили разом із раковою пухлиною. Ветеринар сказав, що він, найпевніше, не одужає, але він одчапав. Чудесний пес. Міцний горішок. Він підводить голову і дивиться на письменника зі своєю давньою усмішкою до вух. «Ну як воно, братику? — наче питає той погляд. — Знайшов сьогодні правильні слова? Як ти?»

— Я в порядку, — каже Кінг до Марлоу. — Тримаюся. Твої як справи?

Марлоу (іноді його називають «Пикомайстром») метляє у відповідь своїм задом, замученим від артриту.

«Знову ти». Ось що я йому сказав. А він спитав: «Пам’ятаєш мене?» А може, просто сказав… «Пам’ятаєш мене». Я сказав йому, що хочу пити. А він відповів, що в нього немає нічого попити, сказав «мені шкода», а я обізвав його брехуном. І я був правий, обізвавши його брехуном, бо йому нітрохи не було шкода. Йому було глибоко начхати на те, що я хочу пити, бо Джейк помер і він намагався повісити провину на мене, сучий син намагався повісити все на мене…

— Але насправді цього всього не було, — каже Кінг, проводжаючи поглядом Марлоу, котрий перевальцем тьопає на кухню, щоб перевірити свою миску і знову надовго залягти спати. Вдома, крім них двох, нікого немає, а за таких обставин він часто розмовляє сам із собою. — Ти ж розумієш це, правда? Що насправді цього не було?

Йому здається, що розуміє, та все одно: Джейк помер дуже дивно. Джейк присутній в усіх його нотатках, та це й не дивно, бо Джейк мав дожити до самого кінця циклу. Взагалі-то вони всі мали дожити. Звісно, письменник не може контролювати жодну свою історію, крім поганих, тих, що народжуються мертвими, проте ця настільки вийшла з-під контролю, що це вже просто безглуздо. Насправді це більше скидається на пасивний перегляд того, що відбувається перед очима (чи слухання пісні), ніж писання розтриклятої вигаданої історії.

Він вирішує зробити собі сандвіч з арахісовим маслом і желе та забути про всю цю чортівню до наступного дня. Сьогодні він піде дивитися «Криваву роботу», новий фільм Клінта Іствуда з ним же в головній ролі, і радітиме з того, що може кудись піти, щось робити. Бо завтра знову за письмовий стіл, і якісь деталі фільму можуть потрапити до книги — бо ж і самого Роланда він частково списав з Клінта Іствуда, з людини-без-імені Серджіо Леоне.

До речі… про книжки…

На журнальному столику лежить книга, яку сьогодні вранці привезли кур’єрською службою з його офісу в Банґорі: «Повне зібрання поетичних творів Роберта Браунінга». Певна річ, є в ній і епічна поема «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов», яка лягла в основу довгого (і важкого) циклу Кінга. Зненацька йому спадає одна думка, і на обличчі з’являється такий вираз, ніби він от-от розрегочеться. Неначе прочитавши його відчуття (а може, й без «неначе»: Кінг завжди підозрював, що собаки відносно недавно емігрували з того краю Емпатики, де всі чудово розуміють, як ти почуваєшся), Марлоу всміхається ще ширше.

— Одне місце для поеми, старий, — каже Кінг і кидає книгу назад на журнальний столик. Томик доволі грубий, тож і падає він з гуркотом. — Одне і лише одне місце. — Кінг зручніше вмощується в кріслі й заплющує очі. «Посиджу хвилинку-дві», — думає він, знаючи, що дурить себе, знаючи, що, швидше за все, зараз задрімає. І поринає в сон.

Частина четверта

БІЛІ ЗЕМЛІ ЕМПАТИКИ

ДАНДЕЛО

Розділ I

ПОЧВАРА ПІД ЗÁМКОМ

На першому поверсі експериментальної станції «Дуга-16», недалеко від лазарету, вони справді знайшли чималу кухню й комору, що до неї прилягала. І ще дещо знайшли: кабінет Річарда П. Сейра, що колись був у Багряного Короля начальником управління операцій, а тепер, завдяки спритній правій руці Сюзанни Дін, перебував на галявині наприкінці земного шляху. На письмовому столі в Сейра лежали навдивовижу повні досьє на них чотирьох. Сюзанна з Роландом знищили їх у шредері. У теках були фотографії Едді та Джейка, на які вони не могли дивитися без болю. Спогади були кращі.

На стіні кабінету висіли дві олійні картини в рамах. На одній було зображено міцного симпатичного хлопчину. Він був без сорочки, босий, зі скуйовдженим волоссям, усміхнений, зодягнений лише в джинси і з кобурою на плечах, на вигляд мав приблизно стільки ж років, скільки й Джейк. У картині було щось чуттєве, але не зовсім приємне. Сюзанна подумала, що художник, сей Сейр чи обидва належали до банди з Лавендер-Гіл (у Вілідж так іноді називали гомосексуалістів). Хлопчик був блакитноокий брюнет з червоними губами. На боці в нього виднів синюватий шрам, а на лівій п’яті була родима пляма, червона, як його губи. Перед ним лежав сніжно-білий кінь — мертвий. На вищирених зубах застигла кров. Ліва хлопчикова нога покоїлася на кінському крупі, а губи вигиналися у тріумфальній усмішці.