Розділ «19    99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ»

Роланд на це не відповів, зате відповів робот-закликальник, якого, напевно, збудили з довгого сну їхні голоси.

— Дівчатка, дівчатка, дівчатка! — загукав він з-за дверей «Розважального бару й грилю». — Дівчатка різні: живі й кіборги, але яка різниця, ніхто й не відрізнить, яка різниця, вони дають, ви скажете, дівчатка скажуть, ви скажете… — Запала мовчанка, після якої робот-кликун прокричав одне останнє слово: — ЗАДОВОЛЕННЯ! — і замовк.

— О боги, яке сумне місце, — промовив Роланд. — Переночуємо тут одну ніч, і більше нам не доведеться його бачити.

— Принаймні тут сонце світить, а після Краю Грому це величезне полегшення. Але ж яка холоднеча!

Він кивнув і поцікавився, де решта друзів.

— Вони пішли, — відповіла Сюзанна. — Але була така мить, коли я думала, що ми всі скінчимо на дні тамтого провалля.

Вона показала на кінець головної вулиці Федіка, найдальший від стіни замку.

— У деяких вагонах досі працюють телеекрани, і вже на під’їзді до міста ми побачили чудесну картинку: міст, якого не було. По краях стирчали його кінці, але саме провалля було завдовжки десь із сотню ярдів. А може, й більше. Також ми бачили рейкову естакаду. Вона ще була ціла. На той момент поїзд скинув швидкість, але не настільки, щоб ми могли вистрибнути. Та й часу стрибати вже не лишалося. Стрибнувши, ми б, швидше за все, розбилися. Ми їхали зі швидкістю десь так, мабуть, п’ятдесят миль за годину. А щойно заїхали на естакаду, клятий поїзд став рипіти й стогнати. Чи розгойдуватися й квилити, як сказав би Джеймс Тербер,[74] якого ти навряд чи читав. На поїзді грала музика. Як на Блейні, пам’ятаєш?

— Так.

— Але навіть крізь музику ми чули, що естакада от-от не витримає. Потім усе навколо задрижало. У гучномовці ожив голос: «Виникли незначні ускладнення. Будь ласка, займіть свої місця». Дінкі обійняв маленьку росіянку, Дані. Тед узяв мене за руки й сказав: «Я хочу сказати вам, мадам, що спілкуватися з вами було для мене величезною приємністю». Поїзд перехнябило так сильно, що я ледве не вилетіла з сидіння… і вилетіла б, якби Тед вчасно не вхопив мене… і я подумала: «От і все, нам кінець, будь ласка, Господи, зроби так, щоб я була мертва до того, як те, що живе там, унизу, вчепиться в мене зубами». Секунду-дві ми їхали назад. Назад, Роланде! Я бачила, як цілий вагон… ми їхали в першому, тому, що відразу за локомотивом… нахиляється. Пролунав такий скрегіт, наче розривався метал. А потім старий добрий «Дух Топіки» рвонув уперед. Кажи про давніх людей, що хочеш, я знаю, що вони накоїли чимало лиха, проте машини вони будували хоробрі.

Все сталося так швидко, що наступної миті ми вже під’їжджали до станції. І тут вмикається той самий заспокійливий голос і нагадує, щоб ми роззирнулися навколо своїх сидінь і забрали речі — наші ґунна тобто. Ніби ми на літаку «ТіДабіЕй»[75] приземлилися в «Айдлвайлді»![76] І вже на платформі ми побачили, що останні дев’ять вагонів зникли. Слава Богу, вони були порожні. — Вона зиркнула в кінець вулиці, недоброзичливо, проте злякано. — Сподіваюсь, ті тварюки на дні ними вдавляться.

І тут же її обличчя проясніло.

— Але є в цьому один плюс — розвеселий голос «Духу Топіки» сказав, що ми їхали зі швидкістю триста миль за годину, а це означає, що наш милий Хлопчик-Павучок відстав.

— Я б на це не розраховував, — похитав головою Роланд.

Сюзанна втомлено підкотила очі.

— Не кажи мені цього.

— Я кажу тобі. Але з Мордредом розберемося, коли настане час. І навряд чи це буде сьогодні.

— Добре.

— Ти знову була під Доґаном? Я так розумію, що була.

Сюзаннині очі округлилися.