Розділ «19    99 ВІДТВОРЕННЯ ВІДКРИТТЯ СПОКУТА ПОНОВЛЕННЯ»

— Це Лламрі, кінь Артура Ельда, — сказав Роланд. — Його зображали на всіх прапорах Ґілеаду, з якими воїни йшли в бій. Він уважався сіґулом усього Серединного світу.

— Отже, якщо вірити картині, Багряний Король переможе? — запитала вона. — Чи, як не він, то його синочок, Мордред?

Роланд здійняв брови.

— Завдяки Джонові Фарсону солдати Багряного Короля вже давно завоювали землі Внутрішнього світу, — сказав він. Але одразу ж усміхнувся. Ця усмішка, така сонячна і така незвична на його зазвичай похмурому обличчі, завжди спантеличувала Сюзанну. — Але єдину битву, яка мала значення, виграли ми. На цій картині чиїсь солодкі мрії, не більше. — А потім приголомшив її: вклавши в удар кулака величезну лють, він розбив скло в рамі й висмикнув картину, порвавши її майже до половини. Та перш ніж він встиг пошматувати картину, як і збирався, Сюзанна зупинила його й показала на нижній куток. Там стояв підпис художника, маленькими літерами, проте з екстравагантною каліграфією: Патрік Денвіл.

На другій картині була Темна вежа: чорний, мов сажа, циліндр, що конусом здіймався до неба. Вона стояла на дальньому краю Кан’-Ка Но Рей, трояндового поля. У їхніх снах Вежа завжди видавалася вищою, ніж найвищий хмарочос Нью-Йорка (для Сюзанни це означало Емпайр-Стейт-Білдінг). А на картині не перевищувала шестисот футів, хоч це й не позбавляло її казкової величі. Спіраллю вгору йшли вузькі вікна, точнісінько як у їхніх снах. На верхівці виднілося еркерне вікно з різнобарвними шибками — і кожна (Роланд знав це напевне) відповідала барві кожної з куль Чародійської веселки. Внутрішнє коло було рожеве, як та куля, що її певний час зберігали у відьми на ім’я Рея, а центральне — мертва чорнота Чорної Тринадцятки.

— За тим вікном — кімната, куди я хочу потрапити, — Роланд постукав пальцем по склу над картиною. — Саме там закінчаться мої пошуки. — Його голос звучав тихо і благоговійно. — Цю картину намалювали не зі сну, Сюзанно. Таке відчуття, що я можу торкнутися й відчути фактуру кожної цеглини. Згодна?

— Так. — То було й усе, що вона спромоглася сказати. Від одного погляду на картину, яка висіла на стіні в покійного Річарда Сейра, їй перехопило подих. Зненацька все стало можливим. Кінець їхньої справи був у буквальному розумінні перед очима.

— Людина, яка її намалювала, мусила там бути, — задумливо промовив Роланд. — Мольберт стояв серед тих самих троянд.

— Патрік Денвіл, — прочитала вона. — Підпис той самий, що й на картині з Мордредом і мертвим конем. Бачиш?

— Бачу дуже добре.

— А бачиш стежку, що в’ється між трояндами й веде до сходинок біля підніжжя?

— Так. Сходинок дев’ятнадцять, не сумніваюся. Часит. І хмари на небі.

Їх Сюзанна теж бачила. Над Вежею вони закручувалися у вир і пливли геть, до Порталу Черепахи, на протилежний кінець Променя, вздовж якого вони досі торували собі шлях. І ще дещо вона помітила. На стіні Вежі, з проміжками п’ятдесят футів чи десь так, розташовано було балкони, оточені кованими огорожами. На другому балконі видніла червона пляма і три крихітні білі плямки: обличчя, замале, щоб його побачити, і пара піднятих догори рук.

— То Багряний Король? — показала Сюзанна жестом, не наважившись притулити кінчик пальця до скла над крихітною фігуркою, неначе та могла ожити і затягти її в картину.

— Так, — кивнув Роланд. — Ув’язнений і відрізаний від того єдиного, чого він прагнув у житті.

— То, може, ми просто піднімемося повз нього сходами й зробимо йому носа? — Побачивши спантеличений вираз обличчя Роланда, вона висолопила язика й продемонструвала, як роблять носа.

Стрілець знову всміхнувся, але цього разу ледь помітно і відсторонено.

— Думаю, це буде непросто, — сказав він.

— Я теж, — зітхнула Сюзанна.

Вони знайшли все, по що сюди прийшли (і навіть трохи більше), але все ніяк не могли наважитись вийти з Сейрового кабінету. Їх не відпускала картина. Сюзанна запитала у Роланда, чи не хотів би він узяти її з собою. Вирізати полотно з рами ножем для паперу, що лежав на столі у Сейра, і скрутити в рурку було б дуже просто. Роланд обміркував це, але зрештою похитав головою. Було в тій картині щось лиховісно живе, що могло привабити непотрібну увагу, як метеликів до світла. Та навіть якби цього не сталося, вони з Сюзанною могли забагато часу проводити, розглядаючи картину. Вона могла зробити їх неуважними чи, ще гірше, загіпнотизувати.