Розділ «Чвара королів»

Щойно Янос Слинт усвідомив, що його не стратять, як повернув собі колір на обличчя і рішуче випнув щелепу.

— Ну, це ми ще подивимося, Бісе. Чи то пак, курдупелю. Може, то тебе запхають на той корабель, як гадаєш? Може, то вже тобі час їхати на Стіну, га? — Він дещо занепокоєно реготнув. — Погрожуєш тут, пхе… подивимося. Я — друг короля, щоб ти знав. Побачимо, що скаже наш пан Джофрі про таку справу. А ще Мізинець, а ще королева, о так. Янос Слинт має друзів — немало і немалих. Побачимо, хто опиниться на тому думбасі. Ми ще подивимося, це я тобі обіцяю.

Слинт хвацько крутнувся на підборах, як колишній міський вартовий, і пішов малою трапезною, карбуючи кроки на каменях підлоги. Він видерся сходами, розчахнув двері… й опинився лицем до лиця з високим чоловіком з довгим худорлявим обличчям, у чорному панцирі та золотій киреї. До культі правої руки в чоловіка була припасована залізна долоня.

— Яносе, — привітався він, зиркаючи глибоко втопленими очима під випнутими бровами та шапкою присоленого сивиною темного волосся. Янос Слинт сахнувся назад, і до малої трапезної перед ним без зайвого шуму пробралися шестеро золотокирейників.

— Князю Слинте! — гукнув Тиріон через палату. — Здається, ви знайомі з паном Джаселином Бережняком, нашим новим тисяцьким міської варти?

— На вас чекають ноші, мосьпане, — повідомив пан Джаселин Слинтові. — До порту далеко, а вулиці в нас ночами темні й не надто безпечні. Вартові!

Коли золотокирейники вивели геть їхнього колишнього очільника, Тиріон прикликав до себе пана Джаселина і передав йому сувій пергамену.

— Подорож обіцяє бути довгою; збавте боги, щоб князь Слинт протягом неї засумував за товариством. Подбайте, аби ці шестеро приєдналися до нього на борту «Літньої мрії».

Бережняк зиркнув на список імен і всміхнувся.

— Буде зроблено.

— Там серед них є один, — тихо додав Тиріон. — Такий собі Дим. Перекажіть керманичеві, що ніхто не жалкуватиме, якщо того Дима раптом змиє у море ще до Східної Варти.

— Мені казали, північні води дуже буремні, мосьпане. — Пан Джаселин вклонився і пішов собі, розвіваючи киреєю. Дорогою він потоптав чоботями парчову накидку Слинта.

Тиріон посидів сам, потроху смакуючи рештки доброго солодкого дорнійського вина. З’явилися стольники, прибрали посуд, знову зникли; він звелів їм лишити на столі вино. Коли челядь упоралася, до трапезної нечутно ковзнув Варис у просторих шатах кольору лаванди, оточений відповідними пахощами.

— Ви зробили добру справу, і дуже вправно, мій ласкавий пане.

— Чому ж тоді у роті такий гидкий присмак? — Тиріон притиснув пальці до скронь. — Я наказав їм викинути Аллара Дима у море. Відчуваю велику спокусу зробити з вами те саме.

— Наслідки можуть вас розчарувати, — відповів Варис. — Бачте, шторми налітають та зникають, хвилі буяють над головами, великі риби їдять малих, а я помаленьку ляпаю собі плавцями по воді. Чи не стане вам за великий клопіт почастувати мене ковтком того вина, яким щойно так втішався князь Слинт?

Тиріон махнув рукою на глек, суплячи брови.

Варис наповнив собі келиха.

— Ой божечки. Солодке, як саме літо.

І ковтнув ще раз.