Розділ «Чвара королів»

Ходор обернувся, приклався до дерева спиною і штовхнув. А тоді ще й ще.

— Ходор!

Він поставив одну ногу на вищу сходинку, щоб пристосуватися до нахилу дверей, і спробував розігнутися. Цього разу дерево застогнало та зарипіло.

— Ходор!

На ту саму сходинку стала друга нога; Ходор розставив ноги ширше, напружився й випростався. Бран бачив, як обличчя його зачервонілося, а жили на шиї набрякнули від зусилля, з яким він упирався проти ваги завалу.

— Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор-ХОДОР!

Згори почулося глухе торохтіння. Двері раптом посунулися, і на обличчя Брана впав промінь денного світла, засліпивши його на мить. З наступним поштовхом вони почули, як зсипається каміння, і раптом перед ними відкрився шлях назовні. Оша тицьнула туди списом і прослизнула слідом, а Рікон проліз між ніг в Мейри, щоб встигнути наступним. Ходор прочинив двері повністю і вийшов сам. Брана через кілька останніх сходинок перенесли Троски.

Небо було світло-сіре, навколо вихорився дим. Вони стояли у тіні Першовежі, або радше сказати, її рештків. Один бік споруди цілком викришився і висипався назовні; каміння та побиті химери валялися по всьому дворі. «Вони впали саме там, де я», подумав Бран, побачивши їх. Деякі з химер розтрощилися на стільки дрібних шматків, що Бран здивувався, як він сам вижив. Неподалік кілька гайворонів длубалися у тілі когось, вбитого впалим камінням, але він лежав обличчям униз, і Бран не зміг його упізнати.

Першовежа стояла порожня багато сотень років, але зараз її запустіння дійшло вже краю. Підлоги та сволоки усі вигоріли, крокви стелі теж. Зруйнована стіна відкривала вид на усі покої, ба навіть на нужник. Але зруйнована вартова башта позаду Першовежі лишилася там, де стояла — вогонь не додав до її пошкоджень нічого нового.

Йоджен Троск закашлявся від диму, а Рікон завимагав:

— Відведіть мене додому! Я хочу додому!

Ходор тупцював по колу і тихенько скиглив «Ходор!». Усі стали купкою один біля одного і мовчки озирнулися на руїни та смерть навколо себе.

— Ми тут так галасували, що вже й дракона б розбудили, — мовила Оша. — Але ніхто не з’явився. Замок мертвий та випалений, як і казав Бран. Але нам краще…

Раптом вона обірвала себе, почувши щось позаду, і крутнулася зі списом напоготові. Дві кощаві темні постаті виникли з-за зруйнованої башти, поволі пробираючись потрощеним камінням.

Рікон щасливо заверещав: «Кудлайчику!», і чорний лютововк стрибками кинувся до нього. Літо наблизився повільніше, потерся головою об Бранову руку і лизнув його в обличчя.

— Треба забиратися звідси, — мовив Йоджен. — До цього царства смерті скоро набіжать інші вовки на додачу до Літа й Кудлая. І не всі з них — на чотирьох ногах.

— Еге ж, не забаряться, — погодилася Оша. — Але нам треба знайти харчів, а до того ж хтось міг тут вижити. Лишаймося разом. Мейро, тримай щита напоготові й стережи нам спину.

Решту ранку вони повільно обходили замок, роздивляючись, що до чого. Великі гранітні мури нікуди не ділися і не постраждали, тільки подекуди закіптюжилися від вогню. Але всередині мурів панувала смерть та руїна. Двері великої трапезної диміли обвуглені, а всередині згоріли та поламалися усі крокви й бантини, від чого весь дах звалився на підлогу. Зелені та жовті шибки скляних садів побилися на друзки; ті дерева, городина та квіти, які не пошматувало уламками, тепер були приречені на смерть від холоду. Від стаєнь, збудованих з колод та вкритих солом’яними стріхами, не лишилося нічого, крім приску та мертвих коней. Бран згадав Танцівницю і трохи не заплакав. Під бібліотечною баштою утворився мілкий паруючий ставок; з тріщини в її боці стриміла гаряча вода. Міст між баштою-дзвіницею та крукарнею впав у двір внизу; невеличка вежа маестра Лювина зникла. Крізь вузькі підвальні вікна великого кам’янця вони побачили тьмяне червоне сяйво; у одній з великих комор теж досі палала пожежа.

Оша загукала крізь дим, але ніхто не відповів. Вони побачили одного собаку, що харчувався з трупів, але той утік, відчувши запах лютововків; решту собак перерізали просто на псярні. Маестерські круки віддавали належне деяким з трупів, а гайворони зі зруйнованої вартової вежі поралися коло інших. Бран упізнав Рябого Тима, незважаючи на розрубане навпіл сокирою обличчя. Один згорілий труп біля закіптюженої руїни матінчиного септу сидів з піднятими та стиснутими кулаками, наче збирався дати рішучу відсіч усім, хто наблизиться.

— Якщо боги мають хоч якусь ласку, — тихо й люто прогарчала Оша, — то всіх, хто це зробив, заберуть Інші до крижаного пекла.