Розділ «Чвара королів»

Зламаний Ніс вибухнув реготом. Очільник роздивився її згори донизу.

— Прибери залізо, дівчисько, тебе ніхто не чіпає.

— Я не дівчисько! — люто заверещала вона. Як це розуміти? Вони стільки за нею гналися, аби тепер, коли нарешті перестріли, шкірити зуби? — Ви ж приїхали по мене!

— Ми по нього. — Очільник тицьнув тесаком в бік Бичка, який вийшов і став поруч із нею, тримаючи в руці поганенького Праедового меча.

Але не слідкувати за Йореном бодай мить — то була велика помилка. За миг ока клинок чорного братчика з’явився коло очільникового борлака.

— А не візьмеш жодного, як не хочеш другої усмішки собі на шию. У тій корчмі сидить ще з півтора десятки братів, як тобі оцих замало. На твоєму місці я б кинув ту дурну сікачку, поклав дупу на свого жирного мерина і хутенько чвалав до міста.

Він сплюнув і дужче тицьнув кінцем меча.

— Чого став? Не барися.

Очільник випростав пальці. Його тесак упав у пилюку.

— А оце ми собі заберемо, — мовив Йорен. — Добра криця на Стіні стане у пригоді.

— Гаразд. Нехай так. Варта! — Золотокирейники вклали зброю в піхви і сіли в сідла. — Ти б, старий, тікав на свою Стіну прожогом. Бо наступного разу на додачу до байстрюкової голови я заберу ще й твою.

— Кращі за тебе вже пробували.

Йорен ляснув площиною меча по крупі коня очільника, і той ринув геть королівським гостинцем. Слідом рушила решта міських вартових.

Коли стражники зникли, Мантулик почав тюгукати, але Йорен розгнівався ще більше, ніж зазвичай.

— Дурень! Гадаєш, він зовсім поїхав? Наступного разу він тут не басуватиме і не пхатиме до рук свою бісову стрічку. Виженіть усіх з лазні, час забиратися геть. Як їхатимемо всю ніч, то може, лишимо між нами кілька зайвих верст.

Він підхопив з землі тесака, якого впустив очільник.

— Кому оце?

— Мені! — верескнув Мантулик.

— Тільки на Аріка здуру не здіймай. — Йорен передав хлопцеві зброю руків’ям уперед і підійшов до Ар’ї, але заговорив з Бичком.

— Ти чомусь дуже потрібен королеві, малий.