Розділ «Чвара королів»

— Не зробиш.

— Ти не знаєш, який я дужий.

— А ти не знаєш, який я швидкий.

— Ти сам напросився, Аріку. — Він витяг Праедового меча. — Криця тут поганенька, зате клинок справжній.

Ар’я витягла з піхов Голку.

— А оце — добра криця, і клинок ще справжніший за твій.

Бичок хитнув головою.

— Обіцяєш не ревіти, якщо поріжу?

— Обіцяю. І ти теж обіцяй.

Вона повернулася боком, у стійку водотанцівника. Але Бичок не рухався, натомість витріщився на щось позаду неї.

— Що таке?

— Золотокирейники. — Його обличчя напружилося, щелепи стиснулися.

«Неможливо», подумала Ар’я, але коли зиркнула назад, то побачила їх на гостинці — шістьох у чорних кольчугах та золотих киреях міської варти Король-Берега. Один з них був очільник і носив чорного полив’яного панцира, прикрашеного чотирма золотими бляхами. Перед корчмою вони стали в лаву. «Дивись очима», наче прошепотів до неї голос Сиріо. Очі побачили білу піну під сідлами: коней гнали довго і важко. Спокійна, мов тиха вода, вона взяла Бичка за руку і потягла за високий квітучий живий запліт.

— Що таке? — спитав він. — Що ти робиш? Пусти.

— Тихо, мов тінь, — прошепотіла вона, тягнучи його донизу.

Дехто з інших підопічних Йорена сидів перед лазнею, чекаючи на свою чергу митися.

— Гей, парубки! — гукнув один із золотокирейників. — Це ви поїхали з міста вдягати чорне?

— Може, й ми, — обережно відповіли йому.

— Та краще б ми до вас подалися, — підхопив розмову старий Рейзен. — Кажуть, на тій Стіні трохи зимно.

Очільник золотавих спішився.