Розділ «Чвара королів»

— Сестрі я скажу сам.

Йому було цікаво, як сестра сприйме новини. Надзвичайно цікаво.

Королева того вечора виглядала особливо чарівно. На ній була низько вирізана сукня темно-зеленого оксамиту, що пасувала до очей. Золоті кучері вкривали голі плечі, навколо стану вився плетений пасок зі смарагдами. Тиріон почекав на запрошення сісти та келих вина, перш ніж без жодного слова пхнути сестрі листа. Сестра блимнула на нього невинними очима і взяла листа з рук.

— Сподіваюся, ти задоволена, — мовив він, поки вона читала. — Адже ти, здається, саме і бажала малому Старкові смерті.

Серсея кисло скривилася.

— То Хайме викинув його з вікна, а не я. Заради кохання, сказав він. Наче це мало мене втішити! Він вчинив дурницю, ба гірше — небезпечну дурницю. Та коли це наш любий братик зупинявся бодай на мить, щоб подумати головою!

— Але ж малий вас бачив, — зазначив Тиріон.

— Він був мала дитина. Я б залякала його і змусила мовчати. — Серсея подивилася на листа, замислившись. — Чого я мушу слухати звинувачення щоразу, як котрийсь Старк наб’є собі синця? Справу зробив Грейджой, я тут ні до чого.

— Сподіваймося, пані Кетлін у це повірить.

Її очі розширилися.

— Але ж вона не посміє…

— …вбити Хайме? Чому б ні? Що б ти зробила, якби раптом загинули Джофрі з Томеном?

— Але її Санса досі в моїх руках! — вигукнула королева.

— Санса досі в НАШИХ руках, — виправив Тиріон, — і тобі краще гарненько про неї дбати. То де ж обіцяна тобою вечеря, мила сестро?

Стіл Серсея лаштувала нівроку, цього Тиріон заперечувати не міг. Почалася вечеря юшкою з каштанів зі сметаною, хрустким гарячим хлібом, зелениною з яблуками та кедровими горіхами. Далі подали пиріг з вуграми, окіст з медом, моркву з маслом, квасолю зі шкварками, смаженого лебедя з грибами та устрицями. Тиріон був вишукано чемний: пропонував сестрі кращі частки кожної страви, але їв тільки те, що й вона. Не те щоб вона справді збиралася його труїти, але пильність не завадить.

Новини про Старків все-таки її збентежили — Тиріон бачив це досить ясно.

— Чи не було якихось звісток з Лихомостя? — занепокоєно спитала вона, підчепивши шматочок яблука кінчиком ножа і потроху його кусаючи.

— Жодних.

— Я ніколи не довіряла Мізинцеві. За добру торбу золота він перебіжить до Станіса, ми й оком не встигнемо змигнути.

— Станіс Баратеон має занадто багато свого клятого гонору, аби купувати таких, як Петир. Та й господар він для нього не надто зручний. Ладен погодитися, що ця війна бачила чудернацькі союзи, але щоб ті двоє про щось домовилися? Оце вже ні!