Розділ «Чвара королів»

— Тепер далі? — спитав Вуж.

Кворин повернувся до коня.

— Ні, тепер назад.

— Назад? — здивувався Джон. Цього він не чекав.

— Орли мають гостріші очі, ніж люди. Нас бачили. Отож тепер ми тікаємо.

Піврукий намотав на обличчя довгого чорного шалика і стрибнув у сідло.

Інші розвідники обмінялися поглядами, та ніхто не став сперечатися. Один за одним усі всілися у сідла і повернули морди коней туди, звідки прийшли.

— Привиде, ходімо! — закликав Джон, і лютововк побіг слідом блідою тінню посеред ночі.

Вони їхали цілу ніч, намацуючи шлях звивистим пересувом, поволі перебираючись через ділянки нерівного, потрісканого, кам’янистого грунту. Вітер посилився. Інколи ставало так темно, що вони злазили з коней і йшли пішки, ведучи бахмутиків у поводі. Якось Міляк був натякнув, що не завадило б запалити смолоскипи, та Кворин буркнув:

— Ніякого вогню.

І на тому балачки про світло скінчилися. Вони досягли кам’яного мосту на вершині пересуву і знову почали сходити донизу. Десь у темряві люто заверещав сутінькіт; голос його відлунював від скель так, що здавалося, наче у відповідь галасує цілий десяток інших котів. Якось Джонові здалося, що він бачить вгорі на стрімчаку двійко блискучих очей завбільшки з повний місяць.

Чорної години перед світанком вони спинилися напоїти коней і згодувати їм по жмені вівса та по жмутові сіна.

— Ми недалеко від місця, де загинули дичаки, — мовив Кворин. — Звідти одна людина може стримати сотню. Якщо то гідна людина.

Він подивився на Джуру Долоброда.

Немолодий зброєносець схилив голову.

— Лишіть мені, браття, стільки стріл, скільки зможете. — Він попестив свого довгого лука. — І пригостіть мого коника яблучком, як дістанетеся додому. Він його заслужив, бідолаха.

«Він лишається на смерть», зрозумів Джон.

Кворин схопив зап’ясток розвідника своєю рукою в рукавиці.

— Якщо на тебе налетить орел, щоб роздивитися ближче…

— …то відростить собі кілька нових пір’їн.