Розділ «Чвара королів»

— Якщо виплюне відкушеного язика, не кажи, що я тебе не попереджав.

Від скель відбилося довге переливчасте гарчання. Джон відразу впізнав сутінькота. Підвівшись, він почув і другого, ближчого. Тоді витяг меча, обернувся і дослухався.

— Вони не по нас, — мовила Ігритта. — Вони по мертвих. Кіт почує кров за десять верст. А коло тіла поратиметься, доки не зжере останню волокнину м’яса, ще й кістки потрощить, щоб поласувати мозком.

Джон чув, як харчуються коти, у відлунні на скелях, і непокоївся. Тепло вогню нагадало йому про втому, що просочилася аж до кісток. Але спати він не зважувався. Він узяв полонянку і тепер мав обов’язок її стерегти.

— То були твої родичі? — тихо спитав він. — Ті двоє, що ми вбили?

— Не більше, ніж ти.

— Я? — Він насупив брови. — Ти про що?

— Ти ж казав, що ти — зимосіцький байстрюк?

— Так.

— Хто була твоя мати?

— Якась жінка. Як і в більшості людей. — Хтось колись сказав йому ці слова. Він вже й забув, хто саме.

Вона знову посміхнулася, зблиснувши білими зубами.

— Вона ніколи не співала тобі пісню про зимову троянду?

— Я не знав своєї матері. І пісні такої не знаю.

— Її склав Бард Баель, — мовила Ігритта. — Він був Королем-за-Стіною колись давно. Увесь вільний нарід знає його пісні. Та може, ви там на півдні їх собі не співаєте.

— Зимосіч не на півдні, — заперечив Джон.

— На півдні. Усе, що за Стіною — для нас південь.

Про це Джон ніколи не замислювався.

— Гадаю, все залежить від того, де ти стоїш.

— Еге ж, — погодилася Ігритта. — І на чому.