Розділ «Чвара королів»

— Що ти таке кажеш? Якщо ти щось знаєш, а від мене приховуєш…

— Мосьпане принце! — Смердюк спішився і поманив Теона зробити те саме. Коли вони обоє вже стояли на землі, він розв’язав полотняного мішка, привезеного з Зимосічі. — Гляньте-но сюди.

Побачити щось на очі вже було важкувато. Теон нетерпляче пхнув руку до мішка, помацав м’яке хутро і грубу дряпучу вовну. Шкіру вкололо щось гостре, пальці вхопили тверде та холодне. Він витяг з мішка пряжку з вовчою головою, зроблену зі срібла та гагату. Раптом він усе зрозумів і стиснув руку в кулак.

— Гельмаре! — покликав він, питаючи себе, кому ж можна довіритися. Та мабуть, нікому. — Аггаре! Бульбо! Ану ходімо зі мною! Решта, повертайтеся до Зимосічі з хортами. Вони мені тепер ні до чого. Я знаю, де сховалися Бран та Рікон.

— Принце Теоне! — благально звернувся до нього маестер Лювин. — Згадайте вашу обіцянку. Ви ж казали, що будете милосердні!

— Милосердним я був зранку, — мовив Теон. «Хай краще бояться, ніж глузують.» — Доки мене не розлютили.

Джон VI

Вони бачили вогонь у ночі, що сяяв на схилі гори, наче впала з неба зірка. Він палав яскравішим червоним, ніж інші зірки, і не блимав, хоча інколи спалахував яскравіше, а інколи пригасав до тьмяної, ледь помітної іскри.

«Трохи менше ніж за версту вперед і зо триста сажнів угору,» розсудив Джон. Чудове місце, щоб бачити все, що рухається унизу пересувом.

— Споглядачі у Вискливому Пересуві, — здивувався найстаріший з них. Замолоду, в юнацькі роки, він служив зброєносцем при королі, тому чорні братчики прозвали його «Джура Долобрід». — Чого це Манс так боїться?

— Якби він знав, що ті бовдури запалять вогонь, то здер би з них шкіру, — мовив Міляк, кремезний лисий чолов’яга, м’язистий, мов мішок каміння.

— Тут, у горах, вогонь означає життя, — мовив Кворин Піврукий, — та може означати і смерть.

За його наказом вони не палили відкритого полум’я, відколи зайшли у гори. Харчувалися холодною солониною, твердими сухарями і ще твердішим сиром, спали у одязі, скупчившись разом під оберемком кобеняків та хутряних кожухів і дякуючи один одному за тепло. Джон пригадав холодні ночі в Зимосічі, коли він поділяв ліжко з братами. Ці люди — теж його брати, хоча їхнє спільне ліжко — твердий камінь і гола земля.

— Вони напевне мають ріг, — мовив Вуж.

Піврукий додав:

— У який не повинні засурмити.

— Вночі туди дертися довго і страшно, — мовив Міляк, видивляючись віддалену іскру крізь щілину в скелях, де вони влаштувалися. На небі не було жодної хмарини, зубчасті гори здіймалися чорним на чорному аж до вершин, де при місячному світлі блищали бліді корони зі снігу та льоду.

— А падати ще страшніше, — відповів Кворин Піврукий. — Гадаю, підуть двоє. Там, певно, теж сидять двоє. Вартують по черзі.

— Я піду. — Розвідник на прізвисько Вуж вже довів, що серед них він найкраще лазить скелями. Кому ж іти, як не йому.

— І я, — мовив Джон Сніговій.