Розділ «Чвара королів»

— Як це б вони сховалися у тих кущах від моїх песиків? Та ти, малий, і перднути б не встиг, а хорти вже стояли б у них на грудях!

— Жабоїди не мають людського запаху, — правив своє Фрей. — Вони смердять болотом, як жаби, дерева та гнила вода. Замість волосся в них під пахвами росте мох, а ще вони вміють дихати у болоті під водою та харчуватися самим намулом.

Теон вже зібрався сказати малому, куди йому запхати свої баб’ячі казки, коли подав голос маестер Лювин.

— У старих книгах пишуть, що болотники за прадавніх часів зблизилися з дітьми лісу. Ще в ті дні, коли зеленовидці спробували напустити на Перешийок молот вод. Може, вони справді мають якесь таємне знання.

Раптом у лісі здалося темніше, ніж за мить до того — наче хмара затулила сонце. Одна справа — базікання малого телепня, і зовсім інша — слова маестра, носія мудрості та знань.

— Мені байдуже до всіх дітей, крім Брана та Рікона, — відповів Теон. — Ану швидко до струмка. Негайно!

Якусь хвилю часу він гадав, що загін не підкориться, але зрештою старі звички взяли гору. Неохоче, але все ж вони рушили. Малий Фрей аж підскакував, наче ті зайці, яких він налякав раніше. Теон поставив людей на кожному березі та пішов за течією. Вони їхали багато верст, повільно та ретельно роздивлялися, переводили коней у поводі через зрадливі ділянки, дозволяли хортам, «придатним лише травити ведмедя», винюхувати кожен кущ. У одному місці потік загатило впале дерево, і мисливцям довелося обходити глибокий зелений ставок. Але якщо лютововки й робили те саме, то не лишили ані відбитка лапи, ані запаху на землі. Скидалося на те, що звірі пливли водою. «Коли упіймаю, вони в мене наплаваються досхочу. Віддам обох Потоплому Богові.»

Коли в лісі почало темнішати, Теон Грейджой зрештою усвідомив, що його пошили в дурні. Або болотники справді знали химородь дітей лісу, або Оша обдурила їх якимись дичацькими вихватками. Він ще трохи поганяв загін крізь дедалі густіші сутінки, але коли згасло останнє світло дня, Йозет набрався мужності й мовив:

— Не буде діла, мосьпане. Тільки коней скалічимо, ноги їм зламаємо.

— Йозет вірно каже, — мовив маестер Лювин. — Никати у лісі при світлі смолоскипів — марна справа.

Теон відчув, як до горла підступила жовч, а у животі наче змії скрутилися у один моторошний клубок. З’явитися до Зимосічі з порожніми руками, підібгавши хвоста… то все одно, що нап’ясти блазенські лахи та шапку з дзвіночками — вся північ буде реготати з недоладного дурника. «А потім почує мій батько, а з ним Аша…»

— Мосьпане принце… — Смердюк підігнав коня ближче. — Мо’, ті Старки сюди й не пішли. На їхньому місці я б тікав кудись на північ та схід. До Умберів. То вірні старківські посіпаки. Але до них далеко. Хлопці мусять ховатися десь ближче. Мо’, я знаю, де саме.

Теон зиркнув підозріливо.

— То кажи.

— Знаєте отой старий млин, самотній такий, на річці Жолудянці? Ми там спинялися, коли мене тягли у полон до Зимосічі. Мірошничиха продала нам сіна для коней, поки старий лицар квохтав над її вилупками. Мо’, Старки саме там і ховаються.

Теон знав цей млин. Навіть перекидав мірошничиху на спину побавитися раз чи два. Нічого особливого на млині не було. Та й у ній також.

— Чому там? Навкруги є з десяток сіл та городців, не дальших від замку.

Бліді очі загорілися завзяттям.

— Чому? Не скажу напевне, мосьпане. Та вони десь там, чує моє серце.

Теонові почали набридати лукаві виверти молодика. «В нього губи — наче два черв’яки паруються.»