Розділ «Чвара королів»

Пан Давос Лукомор відчув, як його відрубані кінчики пальців засвербіли. «Химерно», подумав колишній перемитник, але кивнув і відповів:

— Розумію.

— Ренлі пригощав мене бросквиною. На перемовинах. Кепкував з мене, кидав виклики, погрожував, а тоді дістав бросквину. Я гадав, він сягнув по меча, і витяг свого власного. Чи не навмисне він так вчинив, щоб я показав свій страх? Чи то був один з його недолугих жартів? Коли він казав, яка та бросквина солодка, чи не ховав за словами чогось таємного?

Король струснув головою, наче собака, що трусить зайця, аби зламати йому шию.

— Тільки Ренлі міг так розлютити мене якимсь плодом з дерева. Він накликав на себе лихо своєю зрадою, та все ж я його любив, Давосе. Тепер я це знаю. Клянуся тобі, я зійду в могилу, думаючи про бросквину мого брата.

До того часу вони вже опинилися у таборі, проминули рівні ряди наметів, розгорнуті прапори, зіставлені куренями щити та списи. У повітрі висів щільний сморід кінського лайна, змішаний з димом від багать та пахощами печеного на вогні м’яса. Станіс натяг повід рівно настільки, щоб гарикнути наказ до князя Флорента і решти почту: розійтися, а за годину прибути на військову раду до його шатра. Усі схилили голови і розсіялися, а Давос із Мелісандрою рушили просто до шатра.

Те шатро мусило бути великим, оскільки до нього значкове панство сходилося на наради. Але пишності в ньому не було ані краплі. Широкий і грубий ташний військовий намет був пофарбований у темно-жовтий колір, що подекуди нагадував золото. Королівським його робив хіба що прапор, що віяв з опорної тички посередині, та ще стражники ззовні при вході — вояки королеви з довгими списами і значками вогняного серця над їхніми власними.

До вершників підбігли машталіри, допомогли спішитися. Один зі стражників звільнив Мелісандру від важкого прапора і увігнав держално глибоко у м’який грунт. Деван став збоку від дверей, щоб підняти для короля запону намету. Поруч стояв ще один зброєносець, старший за нього. Станіс зняв корону і віддав її Деванові.

— Глек холодної води, два кухлі. Давосе, пройди зі мною. А по вас, ласкава пані, я пошлю, коли ви знадобитеся.

— Чекаю ласки його милості короля, — вклонилася Мелісандра.

Після яскравого ранку всередині шатра було прохолодно і темно. Станіс всівся на простого дерев’яного ослінчика і махнув Давосові на другий.

— Одного дня я ще з тебе, перемитнику, зроблю князя. Хоча б на злість Кельтигарові з Флорентом. Ти мені, втім, за те не подякуєш. Бо муситимеш страждати на оцих радах і вдавати, що любиш іржання мулів.

— Чого ж ви радитеся, якщо від того немає хісна?

— Бо мулам подобається власне іржання, чого ж іще? А я мушу їх тримати, щоб вони тягли мого воза. Крім того, час від часу вони таки примудряються бекнути щось корисне. Та сьогодні цього не станеться… а осьде твій син з нашою водою.

Деван поставив тацю на стіл і налив два глиняні кухлі. Король кинув до свого кухля дрібку солі, перш ніж випити; Давос пив чисту воду і шкодував, що в його кухлі не вино.

— То ви казали щось про сьогоднішню раду?

— Дай-но я тобі розповім, як усе буде. Князь Веларіон закликатиме до приступу з першим світлом дня — гаки та драбини проти стріл та гарячої олії на голови. Молоді мули вважатимуть цю думку блискучою та відважною. Естермонт надасть перевагу довгій облозі, щоб вигубити замок голодом, як колись пробували Тирел та Рожвин на моїй власній особі. На це може піти рік часу, але старі мули мають терпець. А князь Карон з іншими мулами, які полюбляють хвицяти копитами, захочуть підняти рукавицю пана Корнія та поставити усе на лицарський двобій. Кожен вдаватиме з себе мого поборника, якого вкриє невмируща слава.

Король допив воду з кухля.

— А ти б мені що порадив, перемитнику?

Давос хвильку подумав і відповів: