Розділ «Чвара королів»

— Хлопчик став дівчинка, — пробурмотів він.

— Я завжди була дівчинкою. Думала, ви мене не бачили.

— Чоловік бачить і знає.

Раптом вона згадала, що ненавидить і його.

— Ви мене злякали. Тепер ви один з них. Шкода, що я не дала вам згоріти. Чого вам тут треба? Ідіть геть, бо покличу Виса.

— Чоловік плятить свої борги. Чоловік винен три.

— Три?

— Червоний Бог бере те, що йому нальєжить, і тільки смертю можна плятити за життя. Ця дівчинка забралья трьох, які належали йому. Ця дівчинка мусить натомість віддати трьох. Розкажи імена, і чоловік зробить решту.

«Він хоче мені допомогти», раптом усвідомила Ар’я, і на неї накотила запаморочлива хвиля надії.

— Відведіть мене до Водоплину, це недалеко, якщо вкрасти коней, то можна…

Він поклав пальця їй на вуста.

— Три життя ти матимеш від мене. Ньє більше, ньє менше. Три, й по тому. Хай дівчинка гарненько подумає.

Він легенько поцілував їй волосся.

— Та ньє надто довго.

Доки Ар’я запалила свічку, від нього лишився ледь чутний запашний слід імбиру та гвоздики у повітрі. Жінка у наступній заглибині завовтузилася на солом’янику та забурчала на світло, тому Ар’я швидко дмухнула на вогник. Заплющивши очі, вона побачила перед собою обличчя: Джофрі з його матір’ю, Ілина Пейна, Мерина Транта, Сандора Клегана… та всі вони були у Король-Березі за сотні верст звідти. Пан Грегор затримався лише на кілька ночей, а тоді знову рушив на заготівлю, забравши з собою Рафа, Кізвика та Лоскотуна. Щоправда, лишився ще пан Аморі Лорх, якого вона ненавиділа майже так само. Чи ні? Вона й сама не знала. Окрім того, завжди лишався Вис.

Про нього вона згадала наступного ранку, коли позіхнула, бо недоспала вночі.

— Куно, — замуркотів Вис, — ще раз побачу, як ти роззявляєш пащеку, видеру тобі язика і згодую своїй суці.

Він скрутив їй вухо пальцями, щоб краще розчула, і наказав вертатися до сходів: до вечора треба було вичистити їх усі аж до третього поверху.

Працюючи, Ар’я думала про людей, яким бажала смерті. Вона уявляла собі їхні обличчя на сходах і шкрябала завзятіше, аби їх стерти. Старки воювали з Ланістерами, а вона ж зі Старків, тому мусить вбити стільки ланістерівських людей, скільки зможе — так-бо роблять на війні. Але їй здавалося, що в такій справі не слід покладатися на Якена. «Я мушу вбити їх сама.» Коли батько засуджував когось на смерть, то страчував його сам, своїм обіручним мечем на ймення Лід. Колись вона чула, як батько казав Роббові та Джонові: «Якщо хочеш забрати в людини життя, то мусиш подивитися їй в очі й почути її останні слова».

Наступного дня вона уникала Якена Ха-Гара. І наступного теж, ба воно було й неважко: адже вона така мала, а Гаренгол такий величезний, з безліччю схованок для крихітної мишки.