Розділ «Чвара королів»

Ломик з Мантуликом трохи не наклали під себе, коли вона виступила з-за дерев просто позаду них.

— Ану тихо, — буркнула вона до них, обіймаючи малу Куну, яка саме підбігла.

Мантулик вирячився на неї величезними очима.

— Ми гадали, ти нас кинула.

У руці він тримав тесака — того самого, якого Йорен відібрав у золотокирейника.

— Я злякався — думав, що ти вовк.

— Де Бичок? — спитав Ломик.

— Його спіймали, — пошепки повідомила Ар’я. — Треба його звідти витягти. Мантулику, ти мусиш допомогти. Ми туди проберемося, вб’ємо сторожу, а тоді я відчиню двері.

Мантулик з Ломиком перезирнулися.

— А скільки їх там?

— Не зміг порахувати, — зізналася Ар’я. — Щонайменше двадцятеро, та коло дверей лише двоє.

Мантулик так скривився, от наче зараз заплаче.

— Не можемо ж ми битися з двадцятьма!

— Тобі треба битися лише з одним. Я впораюся з іншим, а тоді заберемо Гендрі й втечемо.

— Здаватися треба, — наполягав Ломик. — Піти туди, та й здатися.

Ар’я вперто захитала головою.

— Тоді лишимо його, Аріку, — заблагав Ломик. — Про нас вони ж не знають. Якщо ми сховаємося, то вони собі підуть, авжеж. Хіба ми винуваті, що Гендрі спіймався?

— Ти, Ломику, зовсім дурноголовий, — сердито вимовила Ар’я. — Ти здохнеш, якщо ми не витягнемо Гендрі. Хто тоді тебе нестиме?

— Ви з Мантуликом.

— Увесь час самі, без жодної допомоги? Ми тебе нікуди не донесемо. З-поміж нас Гендрі був найдужіший. Та й чхати я хотів, що ти там мелеш — я все одно по нього повернуся.