Розділ «Чвара королів»

На хвильку Бранові перехопило подих так, що аж не стало повітря. Велетенська долоня стиснула груди, не давала дихати. Він відчув, наче падає, і вчепився зсудомленими пальцями у повід Танцівниці.

Напевне, жах проступив у нього просто на обличчі, бо Клей Кервин перепитав:

— Бране? Ти здоровий? Ба, велике діло — ще один король!

— Робб поб’є і його теж. — Бран повернув голову Танцівниці у бік стаєнь, не зважаючи на зачудовані погляди кервинівського почту. Кров вирувала у Бранових вухах; якби не сідельні ремені, він би, напевне, звалився на землю.

Тієї ночі Бран молився богам свого батька про сон без сновидінь. Та якщо боги й почули, то жорстоко поглузували, бо надіслали йому вночі страхіття, ще гірше за будь-який вовчий сон.

— Лети або здохни! — верещав на нього триокий гайворон і щосили його дзьобав. Бран плакав і молив про змилування, та гайворон не знав жалю. Він вийняв Бранові спершу ліве око, потім праве, а коли хлопчика охопив сліпий морок, гайворон вдарив йому просто в чоло, глибоко заганяючи страшного чорного дзьоба всередину черепа. Бран верещав, аж думав, що йому зараз луснуть легені. А біль був такий, наче хтось сокирою лупив йому голову надвоє. Але щойно гайворон висмикнув дзьоба, вимазаного мозком та налиплими шматочками кістки, як до Брана повернулася здатність бачити. Втім, те, що він побачив, спинило йому подих від жаху. Він щосили чіплявся за башту багато верст заввишки; пальці ковзали, нігті шкрябали по каменю, ноги тягли донизу. Дурні, мертві, немічні ноги.

— Допоможіть! — вигукнув він. У небі над головою з’явився золотий чоловік і витяг його нагору.

— До чого змушує кохання, — стиха пробурмотів той і штовхнув. Бран хвицьнув ногами і вилетів у порожнечу.

Тиріон IV

— Мені вже не спиться так, як замолоду, — мовив великий маестер Пицель на знак вибачення за їхню досвітню зустріч. — Оце краще поратимуся у своєму хазяйстві ще затемна, ніж скнітиму в ліжку без сну над непоробленими справами.

Втім, навіть вимовляючи ці слова, старий здавався напівсонним з-за важких повік, які ніяк не міг підняти з очей. Тим часом його дівчина-служниця часу на балачки не гаяла, а подала варені яйця, тушковані сливи та вівсяну кашу.

— Такі сумні часи настали, так багато голодних у місті. Тому тримати пишний стіл я вважаю недоречним.

— Вас можна зрозуміти, — визнав Тиріон, розбиваючи велике брунатне яйце, що недоладно нагадало йому чималу плямисту голову великого маестра. — Але я тримаюся іншої думки. Коли я маю їжу, то з’їдаю її, бо ж раптом назавтра не матиму.

І посміхнувся.

— А скажіть-но мені, чи ваші круки встають так само рано, як ви самі?

Пицель попестив сніжно-білу бороду, що хвилями спадала йому на груди.

— Авжеж. Чи не послати мені по перо та чорнило, щойно ми поснідаємо?

— Нема потреби.

Тиріон виклав на стола поруч з мискою каші два листи — два однакових пергамени, щільно скручені та запечатані воском на обох кінцях.

— Відішліть дівчину, бо я маю до вас розмову.