Розділ третій

— Агов, янкі! — гукнув Ділан. — Йди-но сюди!

Я зробив, як мені сказали. Зійшовши зі стежини, ми побрели через поле, продираючись у густій болотяній траві. Вівці витріщалися на нас своїми великими вологими очима; їхня вовна була геть мокра, а хвости похнюпилися донизу. З туману виринув невеличкий будинок. Усі його вікна й двері позабивані дошками.

— А ви впевнені, що це саме той будинок? — спитав я. — Схоже, він порожній.

— Порожній? Нічого подібного, там вагон гівна, — відказав Хробак.

— Ходімо подивимося, — запропонував Ділан.

Я мав відчуття, що все це якийсь обман, але таки підійшов до дверей і постукав. Двері були незамкнені і від мого дотику злегка прочинилися. Всередині було надто темно, щось розгледіти було неможливо, тому я пройшов у двері — і моя нога опустилася на щось типу земляної долівки, та я швидко збагнув, що насправді то було справжнє море екскрементів по щиколотки завглибшки. Це покинуте житло, яке ззовні мало такий безневинний вигляд, насправді виявилося імпровізованою овечою кошарою. І там справді було повно гівна.

— О Господи! — скривився я від огиди.

Назовні почувся вибух реготу. Спотикаючись, я рвонув якомога швидше до дверей, щоби не опинитися в нокауті, зомлівши від незносного смороду, і побачив моїх супутників, що аж надривалися, вхопившись за животи.

— Ви — мудаки, ось що я вам скажу, — заявив їм я, тупаючи ногами, щоби очистити чоботи.

— Чому це ми мудаки? — удавано здивувався Хробак. — Ми ж попередили тебе, що там вагон гівна.

Я підскочив до Ділана і глянув на нього впритул.

— Ти покажеш мені будинок чи ні?

— Він не жартує, — сказав Хробак, витираючи сльози.

— Звісно, не жартую!

Діланова усмішка швидко зблякла.

— Я гадав, що ти нас просто задрочуєш, друзяко.

— За що?

— Ну, типу, жартуєш.

— Ні, я не жартував.

Хлопці обмінялися тривожними поглядами. Ділан щось прошепотів Хробаку. А Хробак прошепотів йому щось у відповідь. Нарешті Ділан обернувся і вказав на стежину.