Розділ перший

— Що — таки вигнали з роботи? — гукнув він мені через стоянку.

— Цс-с-с-с! — засичав я, підбігаючи до нього. — Вони ж не знають про мій план!

Рікі підбадьорливо гепнув мене в плече, але замість підбадьорити, мало ключицю мені не зламав.

— Та не переймайся ти так, Спецкурсе! Завтрашній день завжди кращий за сьогоднішній.

Він називав мене Спецкурс, тобто «спеціальний курс», бо я ходив на декілька додаткових спецкурсів для особливо талановитих школярів, що були частиною спеціальної навчальної програми нашої школи. Рікі ця заплутана структура втішала й веселила без міри. Наша дружба — це така собі суміш рівних часток роздратування й співпраці. Щодо співпраці ми виробили угоду «мозок в обмін на м’язи», згідно з якою я допомагав йому не провалити англійську, а Рікі захищав мене від хуліганистих дебілів, які вешталися коридорами нашої школи у пошуках здобичі. А те, що Рікі недолюблювали мої батьки, було насправді позитивом, таким собі бонусом до нашої угоди. Напевне, він був моїм найкращим другом, а якщо чесно — то єдиним. Просто «найкращий друг» звучить вагоміше, аніж «єдиний», і набагато солідніше.

Рікі сів у авто і гепнув ногою пасажирські дверцята — то він їх так відчиняв. Я теж увібрався всередину. Його «Краун Вікторія» — то рідкісний, гідний музею екземпляр, ненавмисний витвір народного мистецтва. Рікі придбав її на міському звалищі за банку монет у двадцять п’ять центів (принаймні так він стверджував), і це неблагородне походження свого авто він не зміг замаскувати навіть цілим лісом з деревець-дезодорантів повітря, почеплених на дзеркало заднього огляду. Сидіння авто були обмотані широким скотчем, щоби непевні пружини оббивки не встромилися, бува, пасажирові у дупу. Але найкращим авто було зовні: справжній місячний пейзаж з іржавими дірками та вм’ятинами як результат втілення плану заробляння додаткових коштів на пальне. Цей план полягав у тому, щоби дозволяти підпилим учасникам пікніків та вечірок довбонути авто ключкою для гольфу: один удар — один долар. Єдиним правилом, якого не завжди суворо дотримувалися, була заборона гепати будь-яку скляну деталь.

Викашлявши хмарину сизого диму, двигун заторохтів і ожив. Коли авто виїхало зі стоянки і рушило повз торгові ряди до будинку дідуся Портмана, я занепокоївся через те, що ми там можемо застати. Серед найгірших варіантів розвитку подій були, наприклад, такі: мій дід гасає голяка по вулиці, вимахуючи мисливською рушницею; валяється, запінившись, на газоні перед будинком або чатує в засідці з якимось гострим предметом у руці. Могло трапитися будь-що, а особливо змушувало мене нервувати таке: як відреагує Рікі на химерні вибрики чоловіка, про якого я завжди говорив з шанобливою повагою?

Коли ми під’їжджали до мікрорайону мого діда — приголомшливого лабіринту з перехресних тупиків, відомого всім під назвою Кругле Село, — колір неба змінювався на колір свіжого синця. Перед в’їздними воротами ми зупинилися, щоби доповісти про свій приїзд, але, як це часто траплялося, старий дід у кабінці хропів, ворота були розчинені, тож ми, ледь призупинившись, просто проїхали у них. Цвірінькнув мій телефон — то батько у СМС питав мене, як справи. За той нетривалий час, коли я відповідав на повідомлення, Рікі, як це не дивно, примудрився заїхати бозна-куди, і ми заблукали. Коли я сказав, що гадки не маю, де ми є, він вилаявся і, верещачи колесами й заклавши крутий віраж, чмихав пасмами тютюнового диму з відчиненого вікна авто, поки я уважно проглядав мікрорайон, видивляючись хоч якийсь знайомий орієнтир. Це було нелегко, хоча в дитинстві я бував у свого діда незчисленну кількість разів, бо кожен наступний будинок, за винятком незначних розбіжностей, був схожий на попередній: опецькуватий, ящикуватий, оздоблений алюмінієвими панелями або темним деревом у стилі сімдесятих років минулого століття або ж прикрашений на фронтоні гіпсовими колонами, з якими амбіції господарів здавалися майже справжніми, а не ілюзорними. Від дорожніх знаків толку було мало, бо геть усі вони повигорали на сонці й полущилися так, що на них майже нічого не вдавалося розгледіти. Єдиними реальними орієнтирами виявилися чудернацькі й барвисті прикраси на газонах, і в цьому плані Кругле Село можна назвати справжнісіньким музеєм під відкритим небом.

Нарешті я упізнав поштовий ящик, який тримав над головою зроблений з металу дворецький, котрий, попри пряму спину та зарозумілий вираз обличчя, наче плакав іржавими слізьми. Я гукнув Рікі, щоби він звертав ліворуч; «вікторія» верескнула колесами, і мене гепнуло об дверцята. Мабуть, від цього удару в моїй голові щось розклинилося, бо я раптом блискавично згадав, куди і як нам слід їхати.

— Праворуч — до зграї фламінго! Ліворуч — до отих багатонаціональних Санта-Клаусів на дахах! Прямо — повз пісяючих херувимів!

Коли ми проскочили повз херувимів, Рікі загальмував до швидкості слимака і занепокоєно оглянув квартал, де мешкав мій дідо. Над ґанками не горіло жодної лампочки, жоден телевізор не мерехтів у вікні, на стоянці не видно жодного авто. Усі дідові сусіди чкурнули на північ, втікаючи від немилосердної літньої спеки; вони залишили фігурки дворових гномів утопати в непідстрижених буйних травах газонів і щільно зачинили віконниці від ураганів, тому кожен будинок скидався на невеличке бомбосховище.

— Останній дім праворуч, — сказав я.

Рікі натиснув акселератор, і ми рвонули вздовж вулиці. Напроти четвертого чи п’ятого будинку ми промчали повз якогось діда, що поливав свій газон. Лисий, як яйце, в халаті й шльопанцях, він бризкав водою на високу, мало не по коліно траву. Його будинок так само був темний і позачинюваний, як і решта. Я обернувся, щоби придивитися до нього, і старий, здавалося, теж витріщився на мене, хоча навряд чи, спантеличено подумав я, бо очі у того діда були білі, як молоко. Дивно. Дідо Портман ніколи не казав мені, що хтось із його сусідів сліпий.

Вулиця скінчилася, впершись у стіну з високих сосен, і Рікі заклав крутий поворот ліворуч, вписуючись в під’їзну алею біля будинку мого діда. Вимкнувши двигуна, він вийшов і рвучко розчахнув мої дверцята. Наші черевики зашелестіли сухою травою до ґанку.

Я подзвонив у дзвінок і почекав. Десь загавкав собака, і його гавкіт самотньо відлунив у задушливому вечірньому повітрі. Не почувши відповіді, я загепав у двері, бо вирішив, що, можливо, дзвінок зламався. А Рікі вже розмахував руками, відганяючи комарів, що проявляли до нас надмірну цікавість.

— Може, він кудись вийшов, — весело вишкірився Рікі. — Скажімо, на гульки подався.

— Нічого смішного, — відказав я. — Він має ширший вибір, аніж ми з тобою будь-якого вечора. Бо ця місцина аж кишить охочими вдовами.

— То я так пожартував, щоби вгамувати свої нерви. Бо тиша у домі мене стурбувала.

Зі схованки у кущах я дістав запасного ключа.

— Зачекай тут.