Розділ «ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА, У якій на Пуховій Галявці ставлять хатку»

– І я сказав собі: адже інші вельми засмутяться, коли я зовсім замерзну. Щоправда, ні в кого з них немає розуму, адже в голові в них сама лише тирса, та й та потрапила туди помилково; всі вони не вміють думати, але якщо сніг ітиме ще тижнів із шість, а чи й довше, то навіть хтось із них може сказати собі: "А бідолашному Іа зараз, мабуть, не дуже й спекотно в полі о третій годині ранку". Тоді цей Хтось захоче це перевірити. А ще згодом йому стане сумно.

– Ой Іа! – сказав Крістофер Робін, якому тут-таки зробилося дуже сумно.

– Я не мав на увазі тебе, Крістофере Робіне. Ти не такий. Одне слово, все це я веду до того, що я збудував собі хату біля свого маленького гайка.

– Справді, збудував? Та це ж просто диво!

– Справжнім дивом,– сказав Іа-Іа найпонурішим голосом,– справжнім дивом мені здається те, що, коли я йшов звідти вранці, вона там стояла, а коли я повернувся, її там не було. Взагалі це цілком зрозуміло, адже там усього тільки й було, що хата якогось Іа. Однак мене трохи дивує...

Та Крістоферові Робіну ніколи було дивуватися. Він хутенько заскочив до себе в хатку і ще хутчіше надяг на голову свого водонепроникного капелюха, взув свої водонепроникні чоботи й одягнув своє водонепроникне пальто.

– Ми зараз же підемо і все з'ясуємо,– гукнув він Іа.

– Часом буває,– сказав Іа-Іа,– коли якісь хтосі заберуть чиюсь хату, то там зостається кілька трісочок, які тим хтосям не потрібні і які вони охоче віддадуть колишньому господареві, якщо ти розумієш, до чого я веду. Отож, якщо ми нагодимося...

– Ходімо,– сказав Крістофер Робін.

І вони швидко-швидко пішли, і тому швидко-швидко прийшли на ту галявку за сосновим гайком, де вже не було хати Іа.

– От бач! – сказав Іа.– Не зосталося жодної палочки! Звісно, скарги тут ні до чого, бо зостався увесь цей сніг, з яким я можу робити все, що завгодно.

Та Крістофер Робін не слухав Іа. Він прислухався до чогось іншого.

– Ти чуєш? – спитав він Іа.

– А що там таке? Хтось сміється?

– Слухай!

Вони прислухалися разом... і почули буркотливий басок, який співав про сніг, що аж валить із ніг, а він іде вперед, не бачачи дороги, та чийсь тоненький голосок, який поміж "сніг" та "валить з ніг" устигав тірлім-бомбомкати.

– Це Пух! – радісно сказав Крістофер Робін.

– Можливо,– сказав Іа-Іа.

– І Паць! – схвильовано сказав Крістофер Робін.

– Можливо,– сказав Іа-Іа.– Але хто нам зараз і справді потрібен, то це добрий собаканишпорка.