Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Як недовірливо вони подивились на неї! Літери. Загадкові речі, інструмент для багатих, задумані не для чарівників і, певно ж, не для жінок…

Лише Хмароходець усміхнувся.

— Ви тільки погляньте. Вогнерукий вміє читати, — сказав він тихо. — Гаразд, але я не вмію. Отже, скажи мені краще, що ти написала, щоб я передав йому ще і на словах, у разі, якщо лист загубиться. З написаними словами це може легко трапитися, набагато легше, ніж з тими, що в голові.

Реза поглянула Хмарохідцеві в обличчя. «Ти надто довірлива до незнайомих людей», — як часто Вогнерукий казав їй це, та який вибір вона мала? Реза тихо повторила те, що написала:

— «Любий Вогнерукий! Я з Мо у шпільманському таборі, в непрохідній хащі. Мортола і Баста привели нас сюди, а Мортола… — Її голос відмовив їй, коли вона промовляла це, — Мортола стріляла в Мо. Меґі також тут, я не знаю, де саме, але прошу, знайди її і приведи до мене! Подбай про неї, як намагався оберігати мене. Та остерігайся Басти! Реза».

— Мортола? Чи не так звали оту стару, що бешкетувала у паліїв? — Шпільманові, який про це запитав, бракувало правої руки. Злодій. За крадіжку хліба позбавляли лівої, а шматка м'яса — правої руки.

— Так, кажуть, вона отруїла більше людей, ніж у Змієголова волосся! — Хмароходець підкинув дровеняку ближче у вогонь. — А Баста тоді порізав Вогнерукому обличчя. Він не зрадіє, почувши обидва імені.

— Але ж Баста помер! — вставив беззубий шпільман. — І про стару те саме казали!

— Розповісте про це дітям, — сказав котрийсь, що повернувся до Рези спиною, — щоб вони краще засинали. Такі, як Мортола, не вмирають. Вони самі вбивають.

«Вони мені не допоможуть! — подумала Реза. — Ні, після того, як почули обидва імені». Єдиний, хто дивився на неї до певної міри привітно, був чоловік, одягнений у червоно-чорні кольори вогнедувів. А Хмароходець усе ще розглядав її, ніби не знав, що й думати про неї та про її звістку. Та зрештою він мовчки забрав у неї з рук листа і заховав до торбини, яку носив на паску.

— Гаразд, я передам Вогнерукому твоє повідомлення, — сказав він. — Я знаю, де він.

Він їй допоміг. Реза не могла в це повірити.

— Дякую тобі. — Вона знову підвелася, хитаючись від утоми. — Як гадаєш, коли він отримає звістку?

Хмароходець потер коліно.

— Спочатку треба підлікувати ногу.

— Звісно. — Реза проковтнула слова, якими хотіла благати про терміновість. Тільки не підганяти, бо ще передумає. Хто тоді шукатиме для неї Вогнерукого? Дровеняка розтріскалася в полум'ї і посипала розжарені іскри їй до ніг. — Не маю чим тобі заплатити, — сказала вона, — та, може, візьмеш ось оце. — Вона зняла з пальця обручку і простягнула її Хмарохідцеві. Беззубий так жадібно розглядав золоту прикрасу, ніби сам охоче потягнувся б до неї рукою, та Хмароходець похитав головою.

— Ні, забудь про це, — сказав він. — Твій чоловік хворий, віддавати обручку — приносить нещастя, чи не так?

Нещастя. Реза поквапливо натягнула каблучку назад на палець.

— Так, — пробубоніла вона. — Так, ти маєш рацію. Дякую тобі. Я тобі дуже дякую!

Вона зібралася йти.