Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Воно їх відганятиме, — сказала стара жінка. — Але пильнувати все одно треба.

Дитя плакало уві сні. Мати, втішаючи, погладила йому волосся, і Реза подумала про Меґі. Сама вона зараз чи хлопець іще з нею? Чи щаслива вона, чи сумна, хвора, чи здорова? Як часто вона запитувала себе, ніби сподіваючись колись і звідкись отримати відповідь…

Якась жінка принесла їй свіжої води. Реза вдячно всміхнулась їй і запитала про Хмарохідця.

— Йому до вподоби спати просто неба, — сказала вона, вказуючи назовні.

Реза давно не бачила жодної білої жінки, проте збудила одну зі шпільманок, які запропонували змінити її вночі. Потому, переступаючи через сплячих, вийшла надвір.

Місяць світив крізь щільний листяний дах яскравіше за будь-який смолоскип. Кілька чоловіків сиділи навколо вогню. Реза нерішуче підійшла до них, у сукні, яка навіть не пасувала до тутешніх умов, яка навіть для шпільманки вважалася закороткою, бо не доходила до кісточок, і до того ж була подерта…

Чоловіки витріщились на неї, недовірливо і допитливо.

— Чи є серед вас Хмароходець?

Невисокий худорлявий чоловік, беззубий і напевно набагато молодший, аніж виглядав, штовхнув ліктем у бік шпільмана, що сидів поруч із ним.

— Чому питаєш? — Обличчя було привітне, а погляд насторожений.

— Кропива каже, він може передати від мене звісточку.

— Звісточку? Кому? — Він витягнув ліву ногу, потер коліно так, наче те йому боліло.

— Він — вогнедув. Вогнерукий його ім'я. Його обличчя…

Хмароходець провів пальцем по щоці.

— …Три рубці, я знаю. Що ти хочеш від нього?

— Я хочу, щоб ти відніс йому оце! — Реза опустилася на коліна біля вогню і залізла до кишені своєї сукні. Трохи паперу й олівця вона завжди мала при собі, роками вони замінювали їй язика. Тепер її голос повернувся, та для звістки Вогнерукому дерев'яний язик був корисніший. Тремтячими руками вона почала писати, не зважаючи на недовірливі очі, які стежили за її рукою, ніби вона робила щось заборонене.

— Вона вміє писати, — зауважив беззубий.

В його голосі прозвучав осуд. Колись давно, дуже давно, Реза сиділа на базарах, у місцинах по той бік хащі, у чоловічому одязі, з коротко постриженим волоссям, бо не знала іншого способу заробити на хліб — письмо заборонено жінкам у цьому світі. Покаранням було рабство, і Реза стала Мортолиною рабинею, бо саме вона знайшла її маскування та отримала дозвіл взяти її з собою до Каприкорнової фортеці як винагороду.

— Вогнерукому буде нелегко прочитати це, — спокійним голосом заявив Хмароходець.

— Ні, він зможе. Я його навчила.