Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Ти добре знаєш, що нічого такого не станеться, — сказала Меґі. — Чому ти завжди так хвилюєшся? Якщо не покликати, то ніщо з тих літер і не з'явиться. Ти дуже добре це знаєш!

Мо тримав руку на клямці.

— Так, — сказав він. — Але знаєш що? Інколи я охоче почепив би на усі книжки цього світу замок. А що стосується цієї особливої книжки… я був би неймовірно щасливий, якби Каприкорн спалив і цей останній примірник. До цієї книжки липне нещастя, Меґі, тільки нещастя. Навіть якщо ти мені не віриш.

І зачинив за собою двері.

Меґі не рухалась, доки його кроки не затихли. Тоді вона підійшла до вікна: Мо спускався доріжкою, яка вела до його майстерні. Він не озирався. З ним ішла Реза. Однією рукою вона обняла його за плечі, а другою малювала слова, Меґі не бачила, які саме. Вони говорили про неї?

Інколи це відчуття (маєш не лише батька, а батьків, які розмовляють одне з одним) якесь дивне. Вони розмовляють, а тебе ніби й нема. Мо пішов у майстерню, а Реза повільно попрямувала до будинку. Вона помахала Меґі, коли побачила її у вікні, Меґі помахала у відповідь. Дивне відчуття…

Меґі ще трохи посиділа серед книжок Елінор: гортала то одну, то іншу. Вона шукала текст, щоб заглушити думки. Але літери лишалися літерами, не формували ані образів, ані речень. Врешті Меґі вийшла в садок, лягла на траву і подивилася в бік майстерні, за вікном побачила Мо, він працював.

«Не можна цього робити, — подумала вона. Вітер здув з дерева кілька листків і поволік за собою, наче кольорові іграшки. — Ні. Не можна! Вони всі дуже хвилюватимуться, і Мо більше ніколи не скаже мені й слова, ніколи».

Меґі довго думала. Але знала, десь дуже глибоко всередині: вона вже давно все вирішила.

Шпільманка

Шпільман, він мандрує,

Звичай такий старий,

Тому з його мотивів віє

Завжди прощання слід.

Чи повернуся?

Кохана, не знаю я,

Смерті рука важка

Зламала не одне дівча.

Елімар фон Монстерберґ. Шпільман

Світало. Вогнерукий дістався до хутора, що розлігся на південному схилі, з усіх сторін оброслий оливами. «Земля там, — сказав Хмароходець, — неродюча й кам'яниста». Травам, які вирощувала Роксана, саме це й потрібно. Хатина стояла самотиною, поблизу жодного села, де можна заховатися. Довкруж хатки — лише мур, та й той ледь сягає грудей, і дерев'яні ворота. За хатиною видніють омбрійські дахи, вежі замку високо здіймаються над будинками. Видно дорогу до воріт Омбри, близько і водночас задалеко для розбійників або солдатів, якщо їм раптом заманеться сплюндрувати хутір, де живуть самотня жінка і двоє дітей.