Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Що з тим бакалійником, який постійно біля неї крутився?

— А що з ним може бути? Кілька років тому поїхав геть, живе, напевно, у великому будинку біля моря і багатшає з кожним мішком перцю, який привозять його кораблі.

— Тобто вона не вийшла за нього заміж?

— Ні. Вона взяла іншого.

— Іншого?.. — Вогнерукий знову спробував удати байдужість.

Хмароходець смакував мить, а Вогнерукий тремтів від нетерплячки.

— Так, іншого. Бідолаха невдовзі помер, але в неї дитина від нього, хлопче.

Вогнерукий мовчав і прислухався до свого серця. Нерозумне, нерозумне.

— А що з дівчатами?

— О, дівчата. Так. Хто їхній батько? — Хмароходець посміхнувся, як маленький хлопчик, якому вдалося незле покепкувати.

— Бріана така ж вродлива, як і мати. Хоча колір волосся від тебе.

— А Розана, молодша?

Її волосся — чорне, як у Роксани.

Усмішка зникла з лиця Хмарохідця, немов Вогнерукий її стер.

— Крихітка давно померла, — сказав він тихо. — Лихоманка. Дві зими після твого зникнення. Багато тоді повмирало. Навіть Кропива не допомогла.

Вогнерукий малював на столі липким від вина пальцем блискучі вогкі лінії. Померла. За десять років хтось може померти. Він даремно намагався пригадати маленьке Розанине обличчя, воно весь час розпливалося. Він занадто довго намагався його забути.

Хмароходець і Вогнерукий мовчали. Тоді Хмароходець важко підвівся: нелегко встати з задубілою ногою з низької лавки.

— Мені час іти, друже, — сказав він. — Маю передати ще три листи, два з них в Омбру. Хочу дістатися до омбрійських воріт до темряви, бо як ні, охорона знову розважатиметься і не впустить мене.

Вогнерукий креслив лінії по темному столу. «Дві зими після твого зникнення». Слова пекли в голові, наче кропива.

— Де зараз палатки?