Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Змієголов? — Хмароходець нервово озирнувся. — Ну, на жаль, цей не помер. Так само вважає себе володарем світу, виколює очі кожному, кого піймають його лісники з кроликом, робить рабів з тих, хто не платить податки, і змушує їх викопувати з землі срібло, поки ті не починають плювати кров'ю. Шибениці перед його замком завжди в роботі, а найбільше Змієголову подобається, коли на них колихаються строкаті штани. Та всі бояться говорити про нього недобре: у нього шпигунів більше, ніж бліх у цьому заїзді, і він добре їм платить. Але смерть, — додав тихо Хмароходець — не підкупиш, Змієголов старіє. Кажуть, останнім часом він дуже боїться білих жінок і смерті. Боїться настільки, що по ночах стоїть на колінах і скавулить, мов побитий собака. Його кухарі щоранку готують йому пудинг з телячої крові, бо це ніби повертає молодість. А ще, кажуть, у нього під подушкою лежить палець повішеного. Ось так він захищається від білих жінок. За останні сім років Змієголов одружувався чотири рази. Кожна дружина молодша за попередню, та жодна не подарувала йому того, чого він так палко жадає.

— У Змієголова все ще немає сина?

Хмароходець похитав головою.

— Ні, але все одно нами колись керуватиме його внук. Старий лис одружив одну зі своїх дочок, Віоланту, з Козимо Вродливим. Її всі називають Бридкою. Перед останнім походом вона народила сина. Кажуть, її батько переконав Тлустого князя, що для Козимо це найкраща партія. На посаг він дав Віоланті дорогоцінні книжки і найкращого ілюстратора зі свого двору. Так-так, списані папірці захоплювали колись Тлустого князя так само, як і добра їжа. Та наразі всі ці дорогоцінні книжки пліснявіють! Його більше нічого не цікавить, а найменше піддані. Дехто вважає, що це план Змієголова: мовляв, князь власноруч подбав, аби його зять не повернувся з Каприкорнової фортеці. І тільки задля того, щоб по смерті Тлустого князя внук Змієголова сів на трон.

— Хто зна, можливо, це й не плітки. — Вогнерукий оглядав чоловіків, які тіснилися в задушливому приміщенні. Мандрівні гендлярі, цирульники, підмайстри, шпільмани з залатаними рукавами. Один чолов'яга мав гнома, той з невеселим обличчям сидів біля нього на підлозі. Чимало облич мало такий вигляд, наче не знали, чим заплатити за вино. Щасливих облич, безтурботних, не хворобливих, без заздрощів, Вогнерукий помітив небагато. Чи можна було очікувати чогось іншого? Хіба він сподівався, що нещастя зникне, коли його не буде? Усі ці десять років він хотів лише одного — повернутися додому. Хіба риба не хоче назад у воду, навіть коли там чекають хижаки.

Якийсь п'яний наштовхнувся на стіл і мало не перекинув вино. Вогнерукий схопив кухоль.

— А що з Каприкорновими людьми — Рудим Лисом і рештою? Їх теж немає?

— Ти мариш? — Хмароходець гірко засміявся. — Кожного палія, який утік від Козимо, з відкритими обіймами зустріли в Сутінковому замку. Рудого Лиса Змієголов зробив герольдом. Та й Свистун, найстарший Каприкорнів шпільман, співає своїх похмурих пісень у замку зі срібними вежами, носить одяг з оксамиту і шовку, з кишенями, повними золота.

— Свистун живий? — Вогнерукий провів рукою по обличчю. — Лишенько, бодай щось добре ти можеш розповісти? Таке, щоб я зрадів, що повернувся?

Хмароходець так зареготав, що Ворон повернувся і подивився в їхній бік.

— Найкраща новина — що ти повернувся! — мовив він. — Нам тебе бракувало, майстре вогню! Відколи ти так віроломно покинув фей, вони в нічних танцях зітхають за тобою, а Чорний принц розповідає про тебе своєму ведмедю на ніч.

— Принц живий? Добре… — Вогнерукий полегшено ковтнув вина, на смак воно таки огидне. Він не наважувався питати про принца: боявся довідатися те саме, що й про Козимо.

— О, та в нього все якнайкраще! — Хмароходець заговорив голосніше, бо за столом неподалік сварилися гендлярі. — Чорний як смола чолов'яга, швидкий на язик, ще швидший з ножем і завжди ходить зі своїм ведмедем.

Вогнерукий усміхнувся. Так, це добра новина. Чорний принц — приборкувач ведмедів, кидій ножів… Він, певно, і далі стирає до крові серце об цей світ. Вогнерукий знав його з дитинства, обидва без батьків, обидва без дому. Коли їм було по одинадцять, вони разом стояли біля ганебного стовпа. Відтак вони ще два дні смерділи гнилими овочами.

Хмароходець подивився Вогнерукому в очі.

— Ну? — запитав він. — Коли ти нарешті запитаєш про те, що хотів запитати, відколи я гримнув по плечу? Питай, поки я не занадто п'яний!

Вогнерукий не міг втримати усмішки. Хмароходець завжди добре розумівся на чужих серцях, хоча з його округлого виду цього не скажеш.

— Гаразд. Хай буде. Як у неї справи?

— Ну, нарешті! — Хмароходець самовдоволено зареготав, що аж стало видно дірки в його зубах. — Для початку… Вона і надалі прекрасна. Живе в хатинці, більше не співає, не танцює, не носить кольорових спідниць, волосся підбирає, як селянка. Обробляє клаптик землі на пагорбі за замком, вирощує трави для цирульників. Навіть Кропива закуповується в неї. Деколи вона добре заробляє, деколи не дуже, ну, і виховує дітей.

Вогнерукий намагався вдати байдужість, але зі Хмарохідцевої посмішки зрозумів, що не вдалося.