Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Баста метнув.

Вогнерукий побачив, як ніж увігнався в худі плечі. Вогнерукий устиг підхопити хлопця, перш ніж той впав на землю. Баста стояв і реготав. Він досягнув свого, він завжди намагався добратись до серця Вогнерукого, до його дурного серця. Воно розкололося навпіл. Вогнерукий побачив обличчя Меґі, чув, як вона кличе Фарида, і віддав його в її руки. Ноги Вогнерукого тремтіли так, що він не міг устати. Він хотів добратися до Басти, крізь вогонь, крізь солдатів, та Чарівновустий дістався, Чарівновустий, котрий висмикнув Фарида з його історії і чия донька тепер сиділа над хлопцем і плакала… Мо простромив Басту мечем, наче все своє життя тільки те й робив, наче це його основне завдання — вбивати. Баста помер, здивування застигло на його обличчі Він впав у вогонь, а Вогнерукий поплентався до Фарида. Меґі тримала хлопця на руках.

Чи він думав, що хлопець оживе лише через те, що його вбивця помер? Ні, чорні очі зяяли порожнечею, пусткою, мов у покинутій хатині. Вогнерукий став на коліна, на стоптану землю. Реза втішала доньку, та не переставала плакати. Навколо билися і вбивали. І Вогнерукий не розумів, що ж він тут робить, що діється навкруги, чому він сюди прийшов, під ці дерева, дерева, які він бачив уві сні.

У найстрашнішому з усіх снів.

А тепер сон справдився.

Помінялися

Блакить моїх очей згасла цієї ночі,

Червоне злото мого серця.

Ґеорґ Тракль. Уночі

Врятувалися майже всі. Їх урятували вогонь, ведмедева лють, люди Чорного Принца і Мо, який цього похмурого ранку вправлявся вбивати, наче хотів стати майстром убивств. Баста, Зарізяка і чималенько інших нападників лежали між деревами, землю було вкрито їхніми тілами, як зів'ялим листям. Убили двох шпільманів і Фарида.

Фарид.

Вогнерукий зблід мов смерть, коли ніс його в копальню. Меґі тримала Фаридову руку, наче це могло допомогти, а всередині боліло так, наче ніколи не стане краще. Вогнерукий не прогнав лише її, коли вклав Фарида у віддаленій штольні на свій плащ. Ніхто не наважувався заговорити до нього, коли він нахилився над мертвим хлопцем і стер йому попіл з чола. Роксана хотіла заговорити, та коли побачила обличчя Вогнерукого, дала йому спокій. Тільки Меґі він дозволив сидіти біля Фарида, наче в її очах бачив власний біль. І так вони сиділи в нутрощах Змієгори, як сидять, коли закінчується історія. Не було слів, які можна було би промовляти.

— Ти теж хочеш, щоб він повернувся, правда?

— Він уже більше ніколи не повернеться… — прошепотіла Меґі, не зводячи очей із Фарида. Вона не мала сил говорити голосніше. Вся сила зникла, наче Фарид забрав її з собою. Він забрав з собою все.

— Існує легенда, — Вогнерукий подивився на свої руки, наче там написано, що йому казати, — легенда про білих жінок.

— Що то за легенда? — Меґі не хотіла слухати жодних оповідок, ніколи більше. Ця назавжди розбила її серце.

— Роксана її знає, — сказав він. — Вона розповість. Просто йди до неї і скажи, що я мушу йти. Скажи, що хочу з'ясувати, чи ця легенда правдива.

Він говорив дивно, запинався, наче йому було неймовірно важко знайти правильні слова.

— І нагадай їй мою обіцянку: я завжди знайду дорогу до неї, байдуже де я. Перекажеш?

Що він каже?