Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Свистун розгорнув книжку і простягнув її старому. Пальці Тадео тремтіли, він умочив перо в чорнильницю.

— Один, — сказав він, і перо задряпало по папері. — Два.

Рудий Лис, посміхаючись, наставив кінчик меча до грудей Мо.

Тадео підняв голову, занурив перо знову в чорнило і з острахом глянув на Змієголова.

— Ти розучився рахувати, старий? — запитав князь.

— Три! — видихнув бібліотекар.

Мо почув, як Меґі вигукнула його ім'я, і подивився на кінчик меча. Слова, тільки слова захищали його від оголеного леза…

Очі Рудого Лиса розширилися, він захитався і впав у ноги Мо. Свистун мовчки глянув на мертвого, а Тадео опустив перо і відсахнувся від книжки, наче та наступної миті вб'є і його, тихо, одним-єдиним словом.

— Заберіть його геть! — наказав Змієголов. — Щоб білі жінки не забрали його з мого замку перші!

Три панцерних винесли Рудого Лиса. Лисячі хвости його плаща волочилися по плитах. Мо стояв і дивився на меч біля своїх ніг.

— Кому хочеться мати безсмертного герольда? — крикнув Змієголов мертвому Рудому Лису навздогін. — Якби ти був розумніший, ти б зрозумів.

— Витерти його ім'я, ваша милість? — промовив Тадео нерішуче.

— Звичайно. Його ім'я і ці три слова. Але витирай добре. Сторінки мусять знову бути білі, як свіжий сніг.

Коли Тадео закінчив, Свистун витягнув книжку з бібліотекаревих рук і віддав Змієголову.

Мо побачив, що князеві незграбні пальці тремтіли, коли занурювали перо в чорнило. Змієголов ще раз звів на нього погляд.

— Ти, без сумніву, не такий дурний і не вплів у цю книжку чари, правда ж, Сойко? — спитав він вичікувально. — Існують способи довести людину до смерті — і не лише чоловіка, але і його дружину та доньку, — які роблять смерть напрочуд довгою і болісною. Смерть не приходитиме багато днів і ночей.

— Чари? Ні,— відповів Мо, дивлячись на меч біля своїх ніг. — На чарах я не розуміюсь. Переплітання книжок — ось що я роблю, більше нічого. І все, що я про це знаю, ввійшло в цю книжку. Не більше і не менше.

— Гаразд. — Змієголов занурив перо і знову завмер. — Білі! — пробурмотів він, розглядаючи білі сторінки. — Подивіться лишень, які вони білі. Білі, мов жінки, які приносять смерть, білі, мов кістки, які лишає Холодний чоловік, коли досита наївся м'яса і напився крові.

А тоді заходився писати. Він вписав своє ім'я в порожню книжку. І закрив її.

— Зроблено! — закричав він переможно. — Зроблено, Тадео! Закривай його, пожирача душ, ворога, якого неможливо вбити. Ось тепер він мене не вб'є. Тепер ми однакові. Два Холодних чоловіки, ми разом володарюватимемо в цьому світі. Навіки!