Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Він востаннє озирнувся, аж потім вийшов із прихистку за деревами. Подав знак Фариду й Меґі йти за ним і подався до млина. Перед дверима млина на сходах сидів хлопець, і кілька курок, сокорячи, розбіглися, коли Ґвін метнувся до них.

— Фариде, злови кляту куницю! — наказав Вогнерукий, свистом підкликаючи до себе Пронозу.

Ґвін зашипів на Фарида, прослизнув між його ноги й пострибав за куркою. Сокорячи, птаха пурхнула по сходах млина вгору, за нею повз хлопця промчала куниця. За мить кудкудакання стихло, і Меґі стривожено поглянула на Вогнерукого.

— Чудово! — пробурмотів він, даючи заскочити до свого наплічника Пронозі. — Куниця в борошні й мертва курка. Ми завоюємо прихильність до себе! От, згадай чорта…

Чоловік, котрий завантажував воза, обтріпав запорошені борошном руки об штани і підійшов до них.

— Перепрошую! — вигукнув назустріч йому Вогнерукий. — Де мельник? Я, звісно, заплачу за курку. Ми тут, щоб дещо забрати. Листа.

Чоловік зупинився. Він був на цілу голову вищий за Вогнерукого.

— Тепер я мельник, — сказав він. — Мій батько помер. Листа, кажете? — Він уважно оглядав подорожніх. Найдовше він затримався на обличчі Вогнерукого.

— Так. Листа з Омбри! — відповів Вогнерукий, поглядаючи вгору на млин. — Чому він не меле? Селяни не приносять зерна чи робітники перевелися?

Мельник стенув плечима.

— Вчора один приніс вологу спельту. Висівки посклеювали жорна. Мій робітник годинами намагається очистити їх. Що то має бути за лист? І для кого? На чиє ім'я?

Вогнерукий задумливо поглянув на нього.

— То ви маєте листа?

— Він для мене, — сказала Меґі й підійшла до мельника. — Меґі Фольхарт. Так мене звати.

Мельник пильно поглянув на неї — на її брудну сукню, її сплутане волосся — і кивнув.

— Він у мене там, — сказав він. — Я так багато розпитую лише тому, що лист, який потрапляє у чужі руки, — небезпечна річ. Заходьте, я лиш завантажу мішок.

— Наповни пляшки водою, — прошепотів Вогнерукий до Фарида, вішаючи йому на плече свого наплічника. — Я зловлю кляту куницю, заплачу за курку, і щойно Меґі матиме листа, рушимо далі.

Фарид не встиг і слова мовити, як Вогнерукий зник за дверима млина. Разом із Меґі. Хлопець провів рукою по брудному обличчю і поглянув їм услід.

— Наповни пляшки водою! — бурмотів Фарид, спускаючись схилом до річки. — Злови куницю. Що він собі думає? Що я тепер його слуга?

Хлопець усе ще стовбичив на сходах, а Фарид стояв у холодній воді й занурював гарбузовий бутель. Щось у цьому хлопцеві не подобалося Фариду. Щось у його обличчі. Страх. Так і є. Він боїться. Чого?