Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

«Що то буде за лист? — глузував внутрішній голос. — Лист, в якому ти напишеш, що тобі нічого не спало на думку?»

Але він проігнорував голос, як завжди.

— Це дуже важливий лист! — Говорити ще тихіше він не міг.

Роксана наморщила чоло.

— Останній лист, якого ви отримали, коштував Хмарохідцеві життя. Утім, гаразд, принесіть його мені, якщо хочете. Повторюю, дуже довго я не чекатиму.

Внутрішній двір замку видався Феноліо напрочуд спорожнілим, коли вона поїхала. В його комірчині Розенкварц уже чекав із докірливим поглядом біля все ще чистого пергаменту.

— Знаєш що, Розенкварце, — сказав Феноліо до скляного чоловічка і зітхнув, усідаючись знову на стілець, — Вогнерукий скрутив би мені старі в'язи, якби довідався, як я витріщався на його дружину. Та яке це має значення! Він все одно скрутив би мені в'язи, однією причиною більше, однією менше — яка різниця? Він не заслуговує на Роксану, коли так часто залишає її саму!

— Настрій, я бачу, князівський! — зауважив Розенкварц.

— Замовкни! — пробурчав Феноліо. — Зараз цей пергамент заповниться словами. Сподіваюся, ти добре перемішав чорнило?

— Певно, саме через чорнило цей пергамент ще й досі неописаний! — в'їдливо озвався скляний чоловічок.

Феноліо не пожбурив у нього пером, хоча руки свербіли. Блідими Розенкварцовими вустами промовляла істина. І скляний чоловічок не винен, що вона така огидна.

Замок на морі

А інколи в якійсь старезній книзі

підкреслено незрозуміло темним.

Ти якось тут була! Куди ж поділась?

Райнер Марія Рільке. Імпровізації на тему капрійської зими (III)

Саме таким Мо й уявляв собі Сутінковий замок: величезні вежі, важкі й округлі, бійниці, мов западини між срібнодаховими зубами. Мо здавалося, що він бачить перед собою слова Феноліо: «Сутінковий замок, суворий наріст на морі, кожен камінь відшліфовано криками, мури липкі від сліз і крові». Так, Феноліо гарний оповідач. Срібло облямовувало зубці й брами, тяглося вздовж мурів, мов слиз слимака. Змієголов любив цей метал, який його піддані називали слиною Місяця, можливо, тому, що якось алхімік вселив віру в те, ніби срібло відгонить білих жінок: вони ненавидять віддзеркалення своїх блідих облич.

З усіх місць Чорнильного світу оце Мо вибрав би в останню чергу. Втім, у цій оповідці не він обирав свій шлях, багато чого було визначено наперед. Оповідка навіть дала йому нове ім'я. Часом Мо здавалося, ніби воно й насправді його. Неначе він носив у собі ім'я Сойка, як насіння, що у цьому світі проросло зі слів.

Він почувався ліпше. Його все ще лихоманило, перед очима неначе було матове скло, проте цей біль був лагідною кицькою порівняно з хижаком, який ще розшматовував його у шпільманському таборі. Мо міг сідати, зціплюючи зуби, міг повертатися до Рези. Він рідко випускав її з поля зору, неначе міг захистити від поглядів солдатів, їхніх стусанів. Її вигляд ятрив більше за рану. Коли за нею та іншими полоненими зачинилась брама Сутінкового замку, Реза від виснаження ледь трималася на ногах. Вона зупинилася і поглянула вгору на мури, які її оточували, як мишеня, що розглядає мишоловку, в яку потрапило. Один із солдатів підштовхнув її держаком списа, Мо з задоволенням схопив би його за горло й задушив би. Ненависть бриніла йому на вустах і в серці, і він проклинав власну слабкість.

Реза поглянула на нього, намагаючись усміхнутись, та була надто знесилена, і він побачив її страх. Солдати загнуздали коней, оточили полонених, неначе їм було куди тікати поміж прямовисних мурів. Гадючі голови, що підпирали дахи й карнизи, не залишали сумніву в тому, хто був господарем цього замку. Вони дивилися згори на безпорадний гурт, висолопивши роздвоєний язик з вузької пащі, вирячивши очі з червоного коштовного каміння, полискуючи срібними лусочками на головах, мов риб'ячою шкірою у місячному сяйві.