Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Волас Стівенс. Усі прелюдії до щастя

Вогнерукий притулився до фортечного муру за прилавками, між якими товпилися люди. Запах меду і гарячих їстівних каштанів ударив у ніс, а високо над ним балансував канатоходець, чия блакитна постать дуже нагадала Хмарохідця. Він тримав довгу жердину, крихітні пташки сиділи на ній, червоні, мов краплі крові, і щоразу, коли канатоходець змінював напрямок, неймовірно легко, неначе в світі не було нічого природнішого, аніж стояти на хиткому канаті, пташки зринали і кружляли, пронизливо цвірінькаючи довкруж нього. Куниця на плечі у Вогнерукого дивилася вгору на них і облизувала круглого писка. Звіря було ще дуже молоде, менше і витонченіше, ніж Ґвін, не таке кусюче і, що було найважливіше, не боялося вогню. Вогнерукий неуважно почухував голівку з ріжками. Невдовзі після повернення Вогнерукий зловив куницю за курятником, коли та намагалась підкрастися до курей. Охрестив Пронозою, бо малий бешкетник полюбляв непомітно підкрадатися і несподівано кидатися на нього, мало не збиваючи з ніг. «Ти божевільний? — запитував він себе, підманюючи звірятко до себе свіжим яйцем. — Це куниця. Звідки тобі знати, може, смерті байдуже, як куницю звати?» Та він усе одно залишив тваринку собі. Тож, можливо, він залишив увесь свій страх у іншому світі, страх, самотність, нещастя…

Проноза швидко вчився, він плигав крізь полум'я, ніби ніколи й не робив нічого іншого. З ним не важко буде заробити кілька монет на базарах, з ним і хлопчиною.

Куниця тицьнулась писочком Вогнерукому в щоку. Перед порожньою трибуною, яка все ще чекала на іменинника, кілька акробатів збудували живу вежу. Фарид хотів було переконати Вогнерукого також запропонувати дещо з його майстерності назагал, та вогнедуву цього дня було не до того, щоб на нього витріщалися. Він сам хотів дивитися, хотів набачитися досхочу всього, чого йому так давно бракувало. Тому він вбрався в ту одіж, яку Роксана дала від свого померлого чоловіка. Очевидно, вони були майже однакової статури. Бідолашний! Ні Орфей, ані Чарівновустий не змогли його повернути звідти, де він був.

— Чому тобі не заробити сьогодні грошей? — запитав він Фарида. Хлопець від гордості зашарівся, а тоді зблід, як крейда, і розчинився в натовпі.

Він швидко вчився. Лише невеличка кількість гарячого меду — і Фарид розмовляв із полум'ям, ніби й народився з цими словами на язиці. Звісно, полум'я вискакувало з землі не так слухняно, як слова злітали йому з язика, коли хлопець клацав пальцями, та коли він кликав вогонь тихим голосом, той таки говорив із ним — зверхньо, глумливо, але відповідав.

— А він усе ж таки твій син, — сказала Роксана Вогнерукому, коли Фарид рано-вранці, лаючись, витягнув з криниці відро води, щоб остудити обпечені пальці.

— Ні, не мій! — заперечив Вогнерукий і побачив по її очах, що вона йому не вірить.

Перш ніж вони вирушили до замку, він потренував з Фаридом ще кілька трюків, а Єган спостерігав. Та коли Вогнерукий підкликав хлопця ближче, той утік. Фарид за це над ним голосно познущався, та Вогнерукий заткнув йому рота.

— Вогонь зжер його батька, ти що, забув? — прошепотів він, і Фарид зніяковіло опустив голову.

Як гордо він стояв посеред інших чарівників. Вогнерукий протиснувся між прилавками, щоб краще бачити. Фарид зняв сорочку, як Вогнерукий: тканина, що зайнялася, більш небезпечна, аніж опік на шкірі, а голе тіло можна легко захистити від вогняних язиків, змастивши жиром. Хлопець робив свою справу добре, до того вправно, що навіть торговці зачаровано втуплювалися в нього, і Вогнерукий навіть звільнив кілька фей із кліток, в які їх зачинили, щоб продати якомусь дурню як талісман. «Не дивно, що Роксана підозрює, ніби ти його батько! — думав він. — Ти завмираєш від гордості, коли спостерігаєш за ним». Просто біля Фарида кілька баляндрасників жартували, праворуч Чорний Принц воював зі своїм ведмедем, проте все більше людей зупинялося біля хлопця, який самовіддано стояв і грався з вогнем. Вогнерукий побачив, як Ворон опустив смолоскипи і заздрісно спостерігав. Він би нізащо цього не навчився. Він так само кепсько впорувався, як і десять років тому.

Фарид вклонився, і монети дощем посипалися до його дерев'яної миски, яку йому дала з собою Роксана. Він з гордістю поглянув на Вогнерукого. Хлопець відчував жагу до похвали, як зголоднілий пес жадає кістки, і коли Вогнерукий плескав у долоні, він зашарівся від щастя. Яке Фарид іще дитя, хоч кілька місяців тому гордо показав першу щетину на підборідді!

Щойно Вогнерукий пропхався крізь двох селян, що торгувалися за поросят, як відчинилася брама до внутрішнього замку: цього разу не для Змієголова. Ні. Очевидно, нарешті сам іменинник з'явився на святі — і його мати напевно супроводжуватиме хлопця, разом зі служницею. Як швидко раптом забилося його нерозумне серце! «Вона має твій колір волосся, — казала Роксана. — І мої очі».

Княжі свистуни виступили якнайкраще. Гордо, як півні, вони стояли, піднявши догори фанфари. Всі вільні шпільмани вернули носа від тих, хто продавав мистецтво лише одному господарю. Утім, вони були краще вдягнені: не в барвисте дрантя, як їхні мандрівні брати, а в одяг кольорів їхнього князя. Для свистунів Тлустого князя це був зелений і золотий.

Його невістка вдягалася в чорне. Козимо Вродливий вже майже рік як помер, напевно з'явилися кандидати для молодої вдови, попри родиму пляму, темну, як опік, що спотворювала її обличчя. Юрба тиснула з усіх боків на трибуну, щойно Віоланта з сином зайняли місце. Вогнерукий мусив стати на порожню діжку, щоб мати змогу крізь голови і тулуби поглянути на служницю.

Бріана стояла позаду хлопця. Попри світле волосся вона була схожа на матір. У сукні, в яку була вдягнена, вона виглядала значно дорослішою, та Вогнерукий вловив на її обличчі щось від маленької дівчинки, яка намагалася вирвати йому з рук палаючого смолоскипа або гнівно тупала ногами, коли він не дозволяв хапати іскри, які сипав дощем з неба.

Десять років. Десять років, які він провів у хибній оповідці. Десять років, упродовж яких одну доньку забрала смерть, не залишивши нічого, крім спогадів, таких неясних і невиразних, ніби її ніколи й не було, а друга росла всі ці роки, сміялась і плакала без нього. «Лицемір! — сказав він собі, не в змозі відвести очей від Бріаниного обличчя. — Невже ти хочеш переконати себе в тому, що був турботливим батьком, перш ніж Чарівновустий заманив тебе до своєї оповідки?»

Син Козимо голосно засміявся. Маленьким пальчиком він показував то на одного, то на іншого чарівника і ловив квіти, які йому кидали шпільманки. Скільки йому було років? П'ять? Шість?

Бріані було стільки ж, коли голос Чарівновустого поманив його геть звідси. Вона сягала йому до ліктя і була така легка, що він навіть не помічав, як вона забиралась йому на спину. Коли він якось забув про час і був відсутнім багато тижнів, у місцинах, назви яких вона ще ніколи не чула, вона била його маленькими кулачками, а подарунки, які він їй привіз, кидала йому під ноги. Потому наступної ночі вона вишмигнула з ліжка, щоб таки забрати барвисті стрічки, м'які, мов кроляче хутро, квіти з тканини, які можна було встромляти у волосся, маленькі свищики, за допомогою яких можна відтворювати голос жайворонка чи сови.

Вона ніколи йому не розповідала про це, звісно, вона гордовита, ще більше, ніж її мати, та він завжди знав, де вона ховала його подарунки: у мішку серед свого одягу. Чи мала вона його ще й досі?