Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Чорний Принц обернувся до ведмедя і вдав, ніби обговорює щось із ним.

— Мені шкода, — сказав він, коли ведмідь, фиркаючи, обхопив лапами його шию. — Ведмідь каже, що любить південь, а ваша тінь сильно пригнічує пітьмою, і він хоче прийти лише тоді, коли Сойка удостоїть вас своєю честю.

Тихий шепіт пронісся над юрбою — і стих, коли Змієголов повернувся в сідлі й поблукав саламандровим поглядом по люду довкола.

— Крім того, — голосно вів далі Принц, — ведмідь хотів би знати, чому ви не наказали Свистуну скакати риссю на срібному ціпку за вашим конем, як і належить ручному шпільману, котрим він є?

Свистун круто повернув свого коня, та доки він підігнав його до Чорного Принца, Змієголов підняв руку вгору.

— Я дам тобі знати, щойно Сойка буде моїм гостем! — сказав він тієї миті, як Срібноносий знехотя повернувся на своє місце. — Чекати довго не доведеться, повір мені. Я вже доручив звести шибеницю. — Він пришпорив свого коня, і панцерні рушили з місця. Здавалося, минула вічність, поки останній зник за брамою.

— Забирайся геть! — шепотів Феноліо, коли двір замку знову наповнювався безтурботним гамором. — Роззирається тут, ніби йому все належить, гадає, може поширюватися в моєму світі, як виразка, і грати роль, якої я не написав для нього…

Спис вартового змусив його замовкнути.

— Отже, гаразд, поете! — сказав Ансельмо. — Можеш увійти. Ну, ворушися вже!

— Ворушися вже? — лаявся Феноліо. — Оце так розмовляють з придворним князівським поетом? Послухайте! Ви ліпше залишайтеся тут, — промовив він до обох дітей. — Не їжте забагато тістечок. Не підходьте надто близько до вогнедува, бо він халтурник, і дайте Принцовому ведмедеві спокій. Зрозуміли?

Обоє дітей кивнули — і одразу ж побігли до найближчого прилавка з тістечками. Феноліо ж узяв Меґі за руку й подався з високо задертою головою повз вартових.

— Феноліо! — запитала вона стиха, коли брама за ними зачинилася, і шум зовнішнього двору вщух. — А хто такий Сойка?

За великою брамою було прохолодно, ніби зима тут звила собі гніздо. Дерева затіняли широкий двір, пахло трояндами і ще якимись квітами, назви яких Меґі не знала, і в кам'яному басейні, круглому, як місяць, віддзеркалювалася частина замку з покоями Тлустого князя.

— Ой, та він не існує! — лише відповів Феноліо, нетерпляче манячи її за собою. — Я поясню тобі згодом. Ну, ходи. Мусимо нарешті принести мої вірші Тлустому князеві, а то більше не буду його придворним поетом.

Князь Зітхач

Він не міг сказати королю «Не хочу», бо чим би ще він заробляв собі на хліб?

Король у кошику. Італійська народна казка

Вікна зали, в якій Тлустий князь прийняв Феноліо, було завішано чорним сукном. Пахло там, як у склепі, сухими квітами і кіптявою свічок. Перед фігурами з одним обличчям, часом менш, часом більш вдалим, палали свічки. «Козимо Вродливий!» — подумала Меґі. Незліченними мармуровими очима він пильно дивився згори, коли вона разом із Феноліо підійшла до його батька.

По обидва боки від крісла, в якому, як на троні, сидів Тлустий князь, стояли два стільці з високими бильцями. На стільці ліворуч на темно-зеленій обшивці лежав лише прикрашений павичевими перами шолом. До блиску відполірований, він немов чекав на свого господаря. На стільці праворуч сидів хлопчик, можливо, років п'яти-шести, одягнений у камзол із чорної парчі, розшитої перлинами. Він неначе був укритий сльозами.

Це мусив бути іменинник. Якопо, онук Тлустого князя, але й водночас Змієголова.