Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Непогана! — відповів скляний чоловічок, не обертаючись, протираючи свої ніжки.

— Непогана? Це шедевр, ти, замурзаний тримачу пера кольору личинки! — Феноліо так сильно вдарив по бюрку, що скляний чоловічок, як жук, упав на спину. — Сьогодні ж піду на базар і придбаю собі нового скляного чоловічка, такого, що розумітиметься на певних речах і цінуватиме мої розбійницькі пісні! — Він відкрив продовгувату коробочку і дістав звідти сургучеву паличку. — Принаймні цього разу ти не забувся подбати про вогонь для опечатування? — пробурчав він.

Розенкварц ривком висмикнув йому сургуч із рук і підніс до запаленої свічки, що стояла поруч із глечиком з перами. З незворушним обличчям він притиснув розплавленим сургучевим кінчиком до пергаментного сувою, ще кілька разів помахав скляною ручкою над червоним тисненням і визивно поглянув на Феноліо, на що той поважно втиснув перстень, який носив на середньому пальці правої руки, у свіжий сургуч.

— «Ф» — як «Феноліо», «Ф» — як «фантазія», «Ф» — як «феєричний», — виголосив він. — Здається, готово.

— «Ф» — як «фрикадельки», мені наразі видалося б доцільнішим, — сказав Розенкварц, та Феноліо пропустив повз вуха це зауваження.

— Тобі до вподоби моя пісня для князя? — запитав він Меґі.

— Мені… не вдалося все прочитати через вашу сварку, — уникливо відповіла вона. Вона не хотіла ще більше засмучувати Феноліо повідомленням про те, що рядки їй видалися знайомими. — Навіщо Тлустому князеві такий сумний вірш? — запитала вона.

— Бо син його помер, — відповів Феноліо. — Сумні пісні одна за одною — це все, що він хоче чути після смерті Козимо. Як вони мені набридли! — Зітхаючи, він відклав пергамент на бюрко і підійшов до скрині, що стояла під вікном.

— Козимо? Козимо Вродливий помер? — Меґі не вдалося приховати розчарування. Реза стільки разів розповідала про сина Тлустого князя: що всі, хто його бачив, любили його, що сам Змієголов боявся його, що селяни приводили до нього своїх хворих дітей, бо вірили, що той, хто є гарним, як янгол, може лікувати будь-яку хворобу…

Феноліо зітхнув.

— Так, жахливо. Гіркий досвід! Ця оповідка вже не моя! Вона влаштовує, що їй заманеться!

— Знову починається! — простогнав Розенкварц. — Його оповідка. Я ніколи не зрозумію цих балачок. Може, вам варто сходити до цирульника, який лікує хворі голови.

— Мій любий Розенкварце, — лише заперечив Феноліо, — ці балачки, як ти це називаєш, просто-таки завеликі для твоєї маленької, прозорої голови. Але повір мені, Меґі знає напевно, що я кажу! — Він насуплено відчинив скриню і дістав звідти довге темно-синє вбрання. — Доведеться замовити нове, — пробурмотів він. — Так, насправді мушу. Це не одяг для чоловіка, чиї пісні співають по всій країні і котрому сам князь доручає римувати слова журби за сином! Поглянь лиш на рукави! Дірки, суцільні дірки. Тут побувала міль, попри лавандовий цвіт від Мінерви.

— Для бідного поета годиться! — мудро зауважив скляний чоловічок.

Феноліо поклав одяг назад до скрині й різко, з глухим звуком зачинив кришку.

— Слухай, — сказав він, — якось я пошпурю чимось важким у тебе!

Схоже, Розенкварца ця погроза не тривожила. Обидва сварилися про те про се, здавалося, у них була така гра, і вони очевидно забули про присутність Меґі. Вона відсунула полотнище вбік і виглянула з вікна. День обіцяв бути сонячний, навіть якщо над околишніми пагорбами ще туманіло. На якому з них мешкає шпільманка, у котрої Фарид хотів шукати Вогнерукого? Вона забула. Чи повернеться він, коли знайде Вогнерукого, чи просто поїде з ним, так як було востаннє, забувши про неї? Меґі намагалася не докопуватися, яке саме почуття викликають у неї ці думки. В її серці вже й без того достатньо збентеження, так багато, що ліпше б вона попросила у Феноліо дзеркало, щоб на хвильку побачити себе — знайоме обличчя в оточенні чужого, усього чужого, що хвилювало її серце. Натомість вона блукала поглядом по оповитих туманом пагорбах.

Як далеко простягнувся світ Феноліо? Лише доти, доки власне він його зобразив?

«Цікаво! — прошепотів він, коли Баста вивіз їх обох до Каприкорнового села. — Знаєш, а ця місцевість дуже схожа на одну з тих місцин, які я вигадав для „Чорнильного серця“!» — тоді власне він мав на увазі Омбру.

Пагорби довкола справді схожі на ті, на яких Меґі разом з Мо й Елінор рятувалися втечею, коли Вогнерукий визволив їх із Каприкорнової в'язниці, от лише ці здавалися зеленкуватіші, якщо це було можливо, більш утаємничені, немов кожен листочок усвідомлював, що під деревами мешкали феї і вогненні ельфи. А будинки і провулки, видимі з комірчини Феноліо, могли бути тими ж таки будинками і провулками із Каприкорнового села, якби не були набагато строкатіші і галасливіші.