Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

На якусь мить вона затисла пальцями рота, ніби намагаючись стримати схлипування. Коли вона знову опустила руку, її губи все ще тремтіли.

— Як… таке… може… бути? — вела вона далі тремтячим голосом. — Скажи, як так можна? Він же не належав до вашого хибного світу. Як же він міг там померти? Чи ти його власне для цього й заманив своїм чортовим язиком? — І знову вона відвернулася, стиснувши худорляві кулаки, і вирячилась на обвуглені мури.

Баста ще раз нахилився. Цього разу він підібрав наконечник стріли.

— Хотілось би знати, що тут трапилося! — пробурмотів він. — Я завжди казав, що Каприкорна тут вже нема, та де решта? Рудий Лис, Смолоїд, Горбань, Свистун і Зарізяка? Вони що, мертві? Чи засіли у в'язниці Тлустого князя? — Він занепокоєно поглянув на Мортолу. — Що маємо робити, якщо нікого з них нема, га? — Бастин голос нагадував голос хлопчика, який боїться темряви. — Чи ти хочеш, щоб ми жили, як кобольди, у печері, поки на нас не натраплять вовки? Ти вже забула про них, про вовків? А нічні жахи, вогненні ельфи, усяка погань… я про них не забув, так тобі конче захотілося повернутися до цього клятого місця, де за кожним деревом стовбичить по три привиди! — Він схопився за амулет, що теліпався у нього на шиї, проте Мортола не удостоїла його своїм поглядом.

— Замовкни вже! — сказала вона так різко, що Баста втягнув голову в плечі. — Скільки тобі ще разів казати: привидів не слід боятися? А щодо вовків, то ти ж маєш ножа? Якось упораємося. Навіть у їхньому світі вдавалося, а в цьому ми значно краще орієнтуємося. До того ж ми тут маємо могутнього друга, чи ти забув? Ми відвідаємо його, так, ми зробимо це. Але спершу я маю дещо владнати, дещо, що давно мала зробити.

І вона знову поглянула лише на Мо. Ні на кого більше. Потім повернулася, впевненим кроком підійшла до Басти і вихопила в нього з рук рушницю.

Реза схопила Мо за руку. Вона намагалася відтягнути його вбік, та Мортола надто швидко вистрелила. Сорока вміла поводитися з рушницею. Доволі часто вона стріляла у птахів, які скльовували насіння на її грядці, ще у Каприкорновому господарстві.

Кров розтікалася сорочкою Мо багряними, пурпуровими пелюстками. Реза почула власний крик, коли чоловік упав і лежав нерухомо, доки трава довкола нього не набула такого червоного кольору, як його сорочка. Вона кинулася на коліна, перевернула Мо і затисла долонями рану, немов могла зупинити кров, усю кров, що відбирала йому життя.

— Ходи вже, Басто! — почула вона Мортолин голос. — На нас чекає довгий шлях, а нам ще засвітла треба знайти затишне місце. Вночі ця хаща — неприємна місцина.

— Ти хочеш їх лишити тут? — Це був Бастин голос.

— Так, а чому ні? Знаю, що вона завжди тобі подобалась, та вовки подбають про них. Свіжа кров привабить їх.

Кров. Вона все швидше прибувала, а обличчя Мо було біле як сніг.

— Ні. Прошу, ні! — шепотіла Реза. У неї з'явився голос! Вона затисла пальцями тремтячі вуста.

— Поглянь-но. Голубка знову заговорила! — Зловтішний Бастин голос ледь долинав крізь шум у її голові. — Шкода лише, що він тебе вже не почує. Бувай, Резо!

Вона не оберталася. Навіть коли кроки віддалилися.

— Ні! — все ще чула вона свій шепіт. — Ні, — звучало немов молитва.

Вона відірвала смужку тканини від своєї сукні — якби ж хоч руки так не тремтіли — і притулила до рани. Її руки були мокрі від його крові та її сліз.

«Резо! — сварилась вона на себе. — Твої сльози йому не допоможуть. Пригадай! Що робили Каприкорнові хлопці, коли були поранені?» Вони припікали рани, але про це вона не хотіла навіть і думати. Ще була така рослина, з ворсистими листочками, зі світло-бузковим цвітом, дрібними дзвіночками, в які з гудінням заповзали джмелі. Шукаючи її, вона роздивлялася довкола, крізь пелену сліз, ніби в очікуванні дива…

Між вусиками каприфолію кружляли дві блакитношкірі феї. Якби Вогнерукий був тут, він би знав, як їх заманити. Він покликав би їх тихенько, переконав би їх дати трішечки їхньої слини або сріблястого пилку, який вони розтрушували зі свого волосся.

Реза знову почула власне схлипування. Замащеними кров'ю пальцями вона прибрала темне волосся з чола Мо, покликала його на ім'я. Він не міг померти, не тепер, не після всіх оцих років…