Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Нею й не лікують. Я її вирощую, бо вона мені когось нагадує. — Цього разу Роксана подивилась на нього.

Вогнерукий простягнув руку до оберемка трав під стелею, розтер висохлі квіти: лаванда, сховок для гадюк, але й допомагає від їхніх укусів.

— Трави ростуть тут, певно, тому, що ти їм співаєш, — сказав вогнедув. — Хіба ж не казали колись: як співає Роксана, навіть каміння розквітає?

Роксана відрізала шматок хліба, налила олії в мисочку.

— Я співаю тільки їм, — сказала вона. — І моєму сину.

Роксана підсунула Вогнерукому хліб.

— Їж. Учора спекла. — Вона повернулась і підійшла до вогню.

Вогнерукий умочив шмат хліба в олію і потайки роззирнувся. Два мішки з соломою, кілька ковдр на ліжку, лавка, стілець, стіл, горнятка, кошики, пляшки і мисочки, висушені оберемки трав під стелею, один біля одного (вони так завжди висіли в печері Кропиви), і скриня, на диво розкішна, як для цієї скупої кімнати. Вогнерукий добре пригадував того крамаря, який подарував її Роксані. Його слугам було важко нести скриню, по вінця завалену шовковими сукнями, вишитими перлами, рукави всіяні мереживом. Вони ще в скрині? На полі від них жодної користі.

— Я вперше пішла до Кропиви, коли захворіла Розана. — Роксана не оберталася. — Я нічого не знала, навіть як збити температуру. Кропива розповіла все, що знала, але нашій доньці нічого не допомагало. Тому я показала малу Болотяникові, але температура росла. Я відвезла її в ліс, до фей, але й вони не допомогли. Можливо, якби ти був з нами, вони й допомогли б. Але тебе не було.

Вогнерукий побачив, як Роксана витерла очі.

— Хмароходець розповів мені.

Він знав, це не ті слова, але кращих просто не знайшов.

Роксана кивнула і знову витерла очі.

— Люди кажуть, тих, кого любиш, бачитимеш і після їхньої смерті, — прошепотіла вона. — Вони приходитимуть до тебе вночі або у снах. Кажуть, наш смуток кличе їх назад, вони повертаються, та ненадовго… Розана не повернулась. Я ходила до жінок, які розмовляють з мертвими, палила трави, їхній запах мав повернути її. Ночами я лежала без сну, сподівалася, що вона повернеться… Але це все неправда. Дороги назад нема. Чи, може, ти знайшов цю дорогу?

— З царства мертвих? Ні. — Вогнерукий сумно всміхнувся. — Ні, так далеко я не був. Але повір мені, навіть там, де був, я шукав шлях до тебе…

Роксана довго дивилась на нього. Ніхто ніколи так на нього не дивився. Він знову шукав слова, які б пояснили, де він був, та не знаходив.

— Коли Розана померла… — Роксанин язик затнувся від цього слова, наче воно знову могло вбити доньку. — Коли вона лежала мертва на моїх руках, я заприсягнулася, що більше ніколи не буду така безпомічна, коли смерть захоче забрати близьку людину. Відтоді я багато чого навчилася. Можливо, сьогодні я б її вилікувала, а може, й ні.

Вони подивилися одне на одного. Цього разу Вогнерукий не ховав свій біль.

— Де ти її поховала?

Роксана кивнула в бік подвір'я.