Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Гості

Якщо звідси не втечу, — подумав він, — то тут і помру!

Роберт Л. Стівенсон. Чорна стріла

Меґі скочила зі сну.

Мо схилився над великим столом, він робив книжку. Ту саму книжку. П'ятсот порожніх аркушів. До завтра Мо мусить закінчити книжку… Блискавка освітила почорнілу від сажі стелю, а грім загрозливо загурчав. Проте не буря розбудила Меґі. Дівчинка почула голоси вартових.

«Меґі, йому не можна так довго працювати: може підскочити температура!» — казав уранці Болотяник, перш ніж його повели назад у темницю. Але що вона вдіє? Щойно вона стала позіхати, Мо відіслав її в ліжко. («Це вже у двадцять третє, Меґі. Гайда в ліжко, бо ще зомлієш, перш ніж ця клята книжка буде готова».) Проте сам ще довго не вкладався. Нарізав, фальцював, скріпляв — і так до світанку.

Коли вартовий відчинив двері, Меґі здалося, ніби прийшла Мортола, щоб убити Мо, перш ніж його звільнить Змієголов. Проте у дверях, важко дихаючи, стояв Змієголов, за ним двоє слуг, блідих від утоми, зі срібними підсвічниками в руках. Важкими кроками князь підійшов до столу, за яким працював Мо, і подивився на майже готову книжку.

— Чого ви хочете? — Мо тримав у руці ніж на папір. Змієголов вирячився, його очі заплили кров'ю, вони почервоніли ще більше від тієї ночі, коли Меґі укладала з ним угоду.

— Скільки ще? — вичавив із себе Змієголов. — Мій син кричить. Кричить усю ніч: відчуває білих жінок так само, як і я. Тепер вони хочуть забрати і його. Коли уночі гримить грім, у них прокидається шалений голод.

Мо відклав ніж убік.

— Я завтра закінчу, як і домовлялись. Я б закінчив швидше, та шкіра на обкладинку мала дірки від колючок і тріщини, та й папір далеко не найкращий.

— Так, я знаю, бібліотекар переказав мені скарги! — Голос Змієголова був такий хрипкий, наче князь геть його викричав. — Якби вирішував Тадео, то залишок свого життя ти провів би тут, у цій світлиці, й переплів би всі мої книжки. Але я дотримаю свого слова! Я відпущу вас тебе, твою дочку, твою жінку і той шпільманський набрід… Я вас усіх відпускаю, тільки віддай мені книжку! Мортола розповіла мені про три слова. Твоя донька схитрувала, та мені байдуже: я простежу, щоб їх ніхто туди не вписав! Я хочу нарешті засміятися їм в обличчя: Холодному чоловікові та його блідим бабам! Ще одна ніч — і я розтрощу свою голову об стіну, вб'ю свою дружину, вб'ю свою дитину, вб'ю вас усіх. Ти зрозумів, Сойко, чи як там тебе звати? Мусиш закінчити, перш ніж знову стемніє!

Мо погладив дерев'яну обкладинку, вчора обтягнуту шкірою.

— Книжка буде готова, коли знову зійде сонце. Заприсягніться життям вашого сина, що ви нас негайно відпустите.

Змієголов озирнувся, наче за ним стояли білі жінки.

— Так, так, я клянуся на чому і на кому захочеш! Коли зійде сонце, приємно чути! — Він ступив крок до Мо і глянув на його груди. — Покажи мені! — прошепотів він. — Покажи мені, куди Мортола тебе поранила. Цією чарівною зброєю, яку мій зброяр розібрав так, що вже ніхто не може її зібрати назад. Я наказав його повісити.

Мо вагався, та зрештою розстебнув сорочку.

— Так близько до серця! — Змієголов притиснув руку до грудей Мо, наче хотів упевнитися, що там ще б'ється серце. — Так! Ти, схоже, знаєш рецепт проти смерті, інакше давно помер би.

Він розвернувся і махнув обом слугам, щоб ті йшли до дверей.

— Отже, зразу, щойно зійде сонце, я пошлю по тебе, по тебе й по книжку, — сказав він упівоберта. — Принесіть мені щось поїсти, в залу! — гаркнув Змієголов уже за дверима, коли вартові зачиняли двері на засув. — Збудіть кухарів, прислужниць і Свистуна. Збудіть усіх! Я хочу їсти. І пісень, хочу слухати похмурих пісень. Свистун мусить співати так голосно, щоб я не чув, як плаче дитина.