Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

«А що, коли старий насилає такі сни?» Вогнерукий аж здригнувся від такої думки, коли ліг на тверду землю біля Роксани. Але ще довго не міг стулити очей. Лежав і прислухався, як дихає хлопець.

Перо і меч

— Звичайно, ні! — заперечила Герміона. — Цей папір усе пояснює.

Джоан Роулінґ. Гаррі Поттер і філософський камінь[12]

Мо працював цілу ніч, а за вікном вирувала гроза, наче світ Феноліо і не здогадувався, що в ньому зароджується безсмертя. Меґі намагалась не спати, але зрештою таки заснула, поклавши голову на стіл. Мо відніс її в ліжко, як відносив незліченну кількість разів. І знову здивувався, як вона виросла. Вже майже доросла. Майже.

Замки тримали добре. Вони затисли порожні сторінки, наче між ними оселилася смерть. Палітуркова шкіра виблискувала червоним, обтягуючи дерев'яну обкладинку, наче рідну. Корінець Мо заокруглив, міцно зброшурував, блок ретельно обрізав. Та для цієї книжки вся ця робота анічогісінько не важить. Ніхто її не читатиме, ніхто не покладе її біля свого ліжка, щоб знову і знову перегортати сторінки. Здавалося, вона звідкись узяла голос, він ледь чутно шепотів слова, які не можливо знайти на її порожніх сторінках. Але вони там були. Феноліо їх написав, далеко, там, де жінки й діти оплакують мертвих чоловіків і батьків. Так, замки — це важливо.

Важкі кроки залунали в коридорі. За вікном поблідла ніч. Щойно зійде сонце…

Меґі швидко встала з ліжка, прибрала волосся й розправила зім'яту сукню.

— Думаєш, вона сподобається Змієголову?

Свистун відчинив двері, з ним чотири солдати. Срібний ніс звисав з його обличчя, наче приріс до шкіри.

— Ну, Сойко? Закінчив?

Мо глянув на книжку.

— Думаю, що так! — сказав він, та коли Свистун простягнув по неї руку, він сховав її за спину. — О, ні. Книжка буде в мене, поки твій господар не виконає свою частину угоди.

— Невже? — Свистун глузливо засміявся. — А ти не думав, що мені відомі способи, як її в тебе забрати? Потримайся за неї ще трохи.

Про зал і про могутні двері, які нарешті відчинили перед ними, — про все це Мо читав, а коли побачив переляканий погляд Меґі, то відразу зрозумів, що вона пригадала. Каприкорнова червона церква не була і близько така розкішна, як тронний зал Змієголова. Стіни помальовано червоним, колони обабіч, лише ці, на відміну від Каприкорнових, обсипані срібною лускою. Навіть статую Каприкорн скопіював у Змієголова, але скульптор, який увічнив Срібного князя, був куди майстерніший. Трон мав форму гнізда срібних гадюк, дві з них з застиглими розчепіреними пащами підпирали руки Змієголова.

Господар Сутінкового замку вбрався розкішно, ніби збирався достойно привітати своє безсмертя: плащ зі сріблясто-білим чаплиним пір'ям, знизу чорні шовкові шати. За ним, як зграя різнобарвних птахів, вишикувався почет. Звичайно, і Мортола тут. Вона стояла позаду, в чорній сукні. Басти не було. Тадео покірно опустив голову й час від часу стривожено усміхався до Мо. Відразу біля трону стояв Рудий Лис, схрестивши руки під лисячим плащем.

«Це все гра, гра Феноліо, — подумав Мо і пішов уздовж срібних колон. — Але чому вона видається такою справжньою? Не зле було б довідатись про її правила».

Змієголов виглядав ще стомленіше: потемніле й поплямоване обличчя, зблідлі губи, лише рубін у носі виблискував червоним. Хто зна, скільки ночей не спав князь.

Змієголов подав Свистунові знак — і Срібноносий простягнув руку до Феноліо. Було важко віддавати книжку, зрештою, інших варіантів порятунку не було.

— Чудово! — Змієголов провів по шкіряній палітурці. — Розбійник він чи ні, а книжки переплітає гарно. Як вважаєш, Рудий Лисе?