Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

– Як-то все?

– Адже перед вами чудова юність, а юність – це єдина річ у світі, яку варто мати!

– Я не відчуваю цього, лорде Генрі.

– Авжеж, ви не відчуваєте цього зараз. А коли до вас прийде старість, коли ваше обличчя змарніє і вкриється зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами і пристрасть опече уста гидким вогнем, ви з жахом це відчуєте. Тепер куди б ви не пішли, ваш вигляд чарує всіх. Та хіба завжди так буде? У вас на диво прегарне обличчя, містере Ґрей. Не хмурте брів, – справді прегарне! А Краса є прояв Генія – ба навіть вище за Генія, і то настільки, що це не потребує пояснення. Краса – одна з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралупи, що ми звемо місяцем. Краса – це поза всякими сумнівами. Їй дано божественне право на верховенство. Вона робить принцами тих, хто її має. Ви посміхаєтесь? О, коли настане час її втратити, ви не посміхатиметесь!.. Кажуть іноді, що Краса – це просто тлін. Може, й так. Але, в усякому разі, вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є дивом з див. Це тільки поверхові люди не можуть судити із зовнішності. Справжня таїна життя – це видиме, а не невидиме… Так, містере Ґрей, боги були щедрі до вас. Але що вони дають, те скоро й забирають. Перед вами лише кілька років життя справжнього, багатющого, розмаїтого! А коли ваша юність мине і врода разом з нею, – тоді ви раптом відкриєте, що для вас не лишилося перемог, або ж змушені будете вдовольнятись мізерними перемогами, що їх пам’ять про минуле зробить ще гіркішими, ніж поразки. Кожен місяць ви все ближче до того жахливого майбутнього. Час – ревнивий, він зазіхає на ваші троянди й лілеї. Ваше лице стане жовтавим, щоки позападають, очі потьмяніють. Ви будете неймовірно страждати… О! Розкошуйте часом, допоки юні! Не легковажте золотою своєю порою, прислухаючись до нудних базік, вдосконалюючи безнадійних невдах, покладаючи своє життя заради неуків, нездар і нікчем. Наша доба заражена цими нездоровими потягами та хибними ідеями. Живіть своїм життям! Тим чудовим життям, що є у вас! Нічого не проминіть, шукайте всякчас нових вражень. І не бійтесь нічого. Новий гедонізм[15] – ось що потрібне нашому вікові. Ви могли б стати його наочним символом. З такою зовнішністю – все у ваших руках! Але світ належить вам тільки на коротку пору… Я відразу побачив, що ви зовсім не свідомі своєї сили й можливостей. Багато чим ви так вразили мене, що я просто змушений трохи допомогти вам пізнати самого себе. Я подумав, який це трагізм був би, коли б таке життя намарно стратилось. Бо ж так швидко промайне ваша юність, так швидко!.. Звичайнісінькі лугові квіти в’януть, але вони розцвітають знову. Верболіз і наступного літа в червні сяятиме золотистим цвітом, як сяє ним нині. Через місяць ломиніс укриють пурпурові зорі, і рік у рік зелена сутінь його листя знов і знов іскритиметься цими пурпуровими зорями. Але наша молодість ніколи не повертається. Живець радості, що у двадцять років гаряче пульсує в нас, поступово млявішає, руки й ноги наші слабнуть, емоції блякнуть. Ми вироджуємось у бридких маріонеток, переслідуваних пам’яттю пристрастей, що їх ми занадто боялись, і гострих спокус, що їм не зважувалися піддатись. Юність, юність! Нічого чисто немає в світі, крім юності!

Доріан Ґрей зачудовано слухав, широко розплющивши очі. Бузкова гілка впала з його руки на рінь. Підлетіла пухнаста бджола, з гудінням покружляла над гілкою і рушила в мандри по овальній зоряній китиці крихітних квіточок. Він спостерігав її з тією дивною зацікавленістю в буденних речах, яку ми намагаємось пробудити в собі, коли нас лякає щось дуже важливе, або коли нас бентежать нові, непевні ще почуття, або коли якась моторошна думка несподівано облягає мозок і закликає здатись… За хвилину бджола полетіла далі. Доріан бачив, як вона заповзла в барвисту трубку березки. Квітку немовби стрепенуло, і стебельце плавно колихнулось.

Раптом у дверях робітні з’явився Голворд і рвучким помахом руки покликав гостей до будинку. Вони ззирнулись поміж себе і пересміхнулися.

– Я чекаю! – гукнув він. – Увіходьте ж бо. Освітлення чудове! А напої можете забрати сюди.

Вони разом підвелись і рушили алейкою. Двійко зеленавих метеликів пролинуло повз них; на сливі, що росла край садка, заспівав дрізд.

– Адже ж ви раді нашому знайомству, містере Ґрей? – сказав лорд Генрі, дивлячись на юнака.

– Так, зараз я радий. Але чи завжди буде так?

– Завжди!.. Це бридке слово. Від нього мене кидає в дрижаки. Його дуже полюбляють жінки. Вони псують будь-який роман, силкуючись, аби він розтягнувся на вічність… До того ж це слово беззмістовне. Між примхою та довічною пристрастю тільки й різниці, що примха триває трохи довше.

Коли вони повернулись у робітню, Доріан Ґрей поклав руку на лікоть лорда Генрі.

– Якщо так, хай наша дружба буде примхою, – упівголоса промовив він, спалахнувши від власної сміливості, і ступив на поміст, прибираючи знову належної пози.

Лорд Генрі, відкинувшись у великому плетеному кріслі, пильнував за ним. Тишу порушували тільки удари й мазки пензля по полотні, що затихали, коли вряди-годи Голворд відступав назад поглянути здалека на свою роботу. У скісному промінні, що струміло крізь розчинені двері, танцював золотистий порох. Повітря повнив п’янкий дух троянд.

Минула яка чверть години. Голворд перестав малювати. Звівши брови, він довго дивився спершу на Доріана Ґрея, а потім на портрет, покусуючи кінчик пензля.

– Все! – озвався він урешті і, нахилившись, накреслив великими червоними літерами своє ім’я у лівому кутку картини.

Підступивши ближче, лорд Генрі уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнівів, чудовий витвір мистецтва, та й подібність його до прообразу була разюча.

– Любий мій, від щирого серця вітаю тебе, – сказав він. – Це найкращий портрет нашого часу. Містере Ґрей, підійдіть-но погляньте самі!

Юнак сіпнувся, мов розбуджений із задуми.

– Його справді закінчено? – пробурмотів він, сходячи з помосту.