Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

Гарячі сльози виступили Доріанові на очах, він висмикнув руку і, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благанні.

– Це все ти накоїв, Гаррі, – гірко мовив художник. Лорд Генрі знизав плечима.

– Це справжній Доріан Ґрей, і тільки.

– Ні, він не такий.

– Якщо він не такий, то що я тут міг накоїти?

– Тобі треба було піти, коли я просив тебе, – пробурмотів Безіл Голворд.

– Я залишився тому, що ти попросив мене, – заперечив лорд Генрі.

– Гаррі, я не можу заразом посваритися з двома найкращими друзями!.. Але ви примусили мене зненавидіти свій шедевр, і я знищу його. Та й що він, власне, крім полотна й фарб? Я не дозволю йому стати поміж наші троє життів і скалічити їх!

Доріан Ґрей, звівши від подушки злотисту голову з поблідлим обличчям у сльозах, пильнував за Голвордом, як той підійшов до круглого столика під високим завішеним вікном. Що він там робить? Пальці його порпаються серед купи тюбиків з фарбою та сухих пензлів, чогось шукаючи. А-а, ножика з гнучкої сталі, яким чистять палітру… Ось він нарешті знайшов його. Він хоче порізати картину!

З придушеним риданням юнак схопився з дивану, підбіг до художника, вирвав у нього з рук ножа і шпурнув у куток кімнати.

– Не смійте, Безіле, не смійте! – закричав він. – Це було б убивство!

– Я радий, що ви кінець кінцем оцінили мою роботу, – холодно озвався Голворд, приходячи до тями. – Я вже не думав, що вас на це стане.

– Оцінив? Я закоханий у неї! Це ж ніби частка мене самого!

– Ну що ж, гаразд. Як тільки ви підсохнете, вас покриють лаком, вставлять у раму і відішлють додому. Тоді зможете чинити з собою що завгодно. – І, пройшовши через кімнату, художник подзвонив за чаєм. – Ви, звичайно, вип’єте чаю, Доріане? А ти теж, Гаррі? Чи ти відкидаєш такі прості втіхи?

– Я захоплююсь простими втіхами, – сказав лорд Генрі. – Це останній притулок для складних натур. А от сцени мені подобаються лише на кону. І диваки ж ви обидва! Цікавий би я знати, хто це визначив людину як розумну істоту. То був найнеобдуманіший висновок! Людина – це багато що, але вона не є розумна. Зрештою, я навіть радий цьому, хоч мені б і не хотілося, щоб ви сварилися через портрет. Ти зробив би набагато краще, Безіле, якби віддав портрета мені. Справді, цей дурненький хлопчина не потребує його так, як я.

– Безіле, якщо ви оддасте портрета комусь іншому, я вам ніколи цього не подарую! – вихопився Доріан Ґрей. – І я не дозволю нікому обзивати мене «дурненьким хлопчиною»!

– Ви ж знаєте, що портрет належить вам, Доріане. Я віддав його вам ще до того, як він постав на світі.

– І ви знаєте, що повелися трохи по-дурному, містере Ґрей. Так само ви не можете серйозно заперечувати, коли вам нагадують, що ви дуже молоді.

– Сьогодні вранці я навідліг заперечив би це, лорде Генрі.

– О, сьогодні вранці! Лиш від цього ранку ви почали жити!