Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Можеш не сумніватися, — рішуче ствердила я.

Мене дратували його сумніви, а проте щось у виразі його обличчя підказувало мені, що я не все розумію, що у словах його може бути якась дещиця слушності. Почувалась я напрочуд ніяково. І нараз мені пригадалося, як він, урятувавши мені життя, оголосив, мовляв, відтепер моє майбутнє цілковито належить йому — саме тим, що він мене врятував. А я з неохотою думаю про те, що життя моє мусить належати будь-кому, хай навіть Дінові, тільки не мені самій. Та, з іншого боку, Дінові я віддаю перевагу перед усіма людьми на землі.

Коли спустилися сутінки й на небі засвітилися зорі, ми почали розглядати їх у телескоп Діна. Це було так захопливо! Дін багато знає про зорі; мені здається, для нього взагалі немає таємниць — ні в небесах, ні на землі. Коли ж я звірила йому свою думку, він одповів так:

— Одна таємниця лишається незвіданою. Безперечно! А я віддав би всі свої знання за розкриття одної-єдиної таємниці, яка, напевно, так і залишиться нез’ясованою. Це шлях до… шлях до…

— До чого? — спитала з неабиякою цікавістю.

— До серця, якого жадаю, за яким тужу, — мовив Дін, геть розмріяний, дивлячись на мерехтливу зірку, що зависла над кронами Трьох Принцес.

— Мені здається, воно таке ж недосяжне, як он та зоря, подібна до самоцвіту. А втім, хтозна, Емілі, хтозна…

Цікаво, чийого серця так сильно прагне Дін?

4 травня 19…

Дін привіз мені куплену в Парижі чудову папку для паперів; на зворотному боці обкладинки я записала мій улюблений вірш, з якого взяла й епіграф для цього щоденника. Присяглася була «зійти на альпійську вершину»! Тепер я починаю розуміти, що сходження на верхогір’я (в переносному сенсі) є справою надто важкою, і тут недостатньо «мати крила зі щирого світла». Пан Карпентер позбавив мене багатьох ілюзій.

— Мусиш працювати в поті чола, зчепивши зуби. То єдина дорога, що прямо веде до мети, — научав він.

Уночі, лежачи в ліжку, я обмірковувала заголовки для своїх книжок — тих, які напишу в майбутньому: «Дама з вищого світу», «Вірна до смерті», «Бліда Маргарита», «Королівство над морем»…

Залишається тільки придумати зміст і написати їх.

Нині пишу оповідання «Дім серед руїн»; заголовок начебто гарний, але з розмовами закоханих я досі не годна впоратись. Усе, що приходить мені на розум у тій царині, — таке блякле, безбарвне, таке безглузде, аж розпач мене огортає. Питала Діна, чи міг би мене навчити мистецтва любовних діалогів, нагадала йому, що це ж його давня обіцянка, та Дін відповів, мовби я ще занадто молода. І сказав це якось таємниче, як уміє лише він. Я відчула, що в словах його криється значно більше, ніж може здаватися невтаємниченому.

От би й мені навчитися так говорити, а саме — значущо, це ж бо робить людину надзвичайно цікавою.

Сьогодні, після уроків, сидячи в садку на кам’яній лавці, ми з Діном взялися читати «Альгамбру». Я почувалася так, наче перед моїми очима розчахнулася брама в країну добрих чаклунок. І так завжди, коли розкриваю цю чарівну книжку.

— Як мені хочеться побачити Альгамбру! — вихопилося в мене.

— Колись ми там побуваємо. Разом, — обіцяв Дін, наголошуючи на слові «разом».

— Ах, це було б чудово! — вигукнула я. — Ти й справді гадаєш, що ми спроможні здійснити це, Діне?

Перш як Дін устиг відповісти, з гайка Високого Джона долинув посвист Тедді, цей милий посвист, що складався з двох високих і одного низького, протяглого звуку. Наш умовний сигнал!