Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

29 квітня 19…

Два тижні тому послала свій найкращий поетичний твір до одного з Нью-Йоркських часописів. А сьогодні отримала його назад із такою приміткою: «Шкодуємо, але надрукувати не можемо».

Почуваюся просто жахливо. Тепер я бачу, що не подужаю створити нічого насправді доброго.

Неправда: подужаю! Той часопис ще буде щасливий, що матиме змогу друкувати твори нині зневаженої авторки!

Я не відкрила панові Карпентеру, що послала вірша до редакції. Він не схвалив би моєї ініціативи. Каже, за п’ять років я матиму вдосталь часу на пошуки видавців.

Проте я знаю, що деякі поезії, вміщені у тому часописі, анітрохи не кращі від моїх.

Навесні поезії пишуться якось вільніше, легше, ніж іншої пори. Втім, пан Карпентер радить мені боротися з весняним «натхненням». Твердить, мовби весна несе більшу відповідальність за ті дурниці, що нами кояться, ніж будь-який інший чинник на світі.

1 травня 19…

Дін приїхав! Спершу зайшов до своєї сестри, а вже потім до Місячного Серпа. Ми прогулювалися коло сонячного годинника і розмовляли досхочу. Як добре, що він повернувся — зі своїми зеленими очима й ніжними вустами.

Гомоніли про Алжир, про переселення душ, про спалення тіл у крематоріях, про всілякі профілі (Дін говорить, у мене гарний, суто еллінський профіль). Я дуже люблю Дінові компліменти.

— Зіронько моя світанкова, як же ти виросла! — здивувався Дін. — Восени, коли від’їжджав, я залишив дитину, а тепер, повернувшись, бачу жінку.

(За три тижні мені виповниться чотирнадцять; мушу визнати, я доволі висока, як на свій вік. Дін радіє тим, радіє більше за всіх, особливо за тітку Лауру, що безнастанно зітхає, подовжуючи мої суконки й безупину повторюючи, мовляв, діти ростуть так швидко…)

— Час не стоїть на місці, — відповіла я Дінові, зацитувавши вислів, викарбуваний на камені побіля сонячного годинника, — відповіла, як справдешній філософ.

— Тепер ми майже однакові на зріст, — зауважив Дін. І з гіркотою додав: — Аякже, Горбань Пріст не вельми стрункий чоловік.

Я ніколи не поминала про калічну його лопатку, свідомо уникала цієї теми, однак тепер заговорила:

— Діне, будь-ласка, не говори про себе таким глузливим, знущальним тоном. Принаймні зі мною так не треба. Ти ніколи не був для мене Горбанем. Чуєш?

Дін взяв мене за руку й зазирнув у вічі, неначе бажав прочитати щось на денці моєї душі.

— А ти певна, Емілі, що ніколи не думаєш про мій горб, про моє каліцтво? І не прагнеш, аби я був простою собі, звичайною людиною?

— Для твого добра я би прагнула чого завгодно, — відповіла я. — Але, запевняю, це мені зовсім байдуже й ніколи, повік не обходитиме.

— Ніколи? О, якби я був певен, Емілі, якби я був певен!